"Завжди страшно, коли йде війна": Бобко про карпатівські таланти, Лігу Європи та вибухи в Одесі

"Віддам всі сили, щоб допомогти "Карпатам" вийти в УПЛ"

– Як оціниш збори в Хусті?

– Вважаю, що у нас були хороші умови: від харчування до тренувального поля, на якому ми займалися. Тренувальний процес є доволі цікавим та певною мірою новим для мене. Відрізняється схема гри від тієї, яка була в попередніх клубах. Також я зіткнувся з новими тактичними напрацюваннями та вимогами. Я би не сказав, що сильно змінюються мої функції у цій тактиці, яку ми відпрацьовуємо. Є деякі нові деталі, адже я мав досвід гри у схемі з чотирма захисниками, а зараз у "Карпатах" ми використовуємо трьох центрбеків. Однак я залишаюся грати на своїй рідній позиції – центрального півзахисника.

– Де було важче: у Львові чи в Хусті?

– Два різні етапи. У Львові було більше об’ємної бігової роботи, що теж є необхідним у підготовчих зборах. У Хусті було більше занять з тактики та вправ із м’ячем. У нас хороші фізичні навантаження, маємо час для відновлення, тому все гаразд.

– Ти один із найдосвідченіших гравців "Карпат" саме зараз, тобі 32 роки. Як до тебе звертаються молоді хлопці в команді, яким по 17-18 років – Іване Михайловичу?

– (Сміється – прим.). Ні, в нас немає жодної дідівщини. Це в мене у паспорті 32 роки, але я відчуваю себе молодшим.

– Один з твоїх конкурентів за позицією – Артур Шах, якому 17 років. Чи ділишся ти з ним своїм досвідом та чи допомагаєш йому?

– Наразі ми багато не спілкувалися з Артуром, але вже можу відзначити, що це дуже талановитий хлопець, у нього може бути велике майбутнє. Йому потрібно виконувати вказівки тренерського штабу та показувати свою гру. Я із задоволенням буду ділитися своїм досвідом, підказувати молодим хлопцям, щоб вони розвивалися та прогресували.

– Як тобі взагалі команда, що можеш відзначити за час перебування в “Карпатах”?

– Дуже амбіційна команда, клуб хоче повернутися до української Прем’єр-ліги, досягати серйозних цілей та завдань. Мотивація зашкалює, ми з нетерпінням очікуємо початку чемпіонату. Хочеться віддати всі свої сили, щоб допомогти команді вийти в УПЛ. З усіма хлопцями спілкуюся нормально, адаптацію пройшов вдало. У нас хороший колектив і я радий опинитися в "Карпатах".

– Ти граєш на позиції центрального півзахисника. Чи уявляєш ти себе у лінії атаки чи захисту?

– Центрального нападника навряд чи я б зіграв. А ось інсайда, латераля або центрального захисника теоретично можна. Якщо треба буде, то я зіграю на будь-якій позиції.

"У дитинстві тренувалися на асфальті"

– Ти родом з Одеси. Розкажи, як минуло твоє дитинство.

– У мене є старша сестра, ми з нею разом проводили багато часу. Ходив у школу, грав у футбол у дворі. Вже з семи років я розпочав займатися футболом. Мої батьки – медики. Сестра зараз виховує двох дітей та займається сім’єю. Також у мене є молодший брат, йому 17 років. Наразі він ще не визначився, ким хоче бути в майбутньому, але у футболі себе не бачить. Він талановитий хлопець, тому в нього все вдасться.

– Ти розпочинав займатися футболом у ДЮСШ-11 в Одесі.

– Так, колись школа носила назву ДЮСШ "Чорноморець", а зараз ДЮСШ-11. Тоді не було хороших умов – на яке поле потрапиш, там і гратимеш. Це тепер почали будувати майданчики зі штучними полями для дітей. Однак я вважаю, що їх зараз все одно мало, хотілося б побільше, щоб діти мали можливість тренуватися на хороших полях. Тренерам теж треба належні умови, щоб навчити дітей різних технічних і фізичних елементів. У дитинстві я тренувався на асфальті, на таких полях, що м’яч рівно не котився. Тренеру було важко навчити нас якоїсь техніки, культури передач та інших важливих базових речей. Зараз можливостей більше та хочеться, щоб діти отримували максимум від футболу. Вважаю, що у нас дуже талановитий народ, діти, які заслуговують лише на краще.

– Що тобі найбільше подобається в Одесі?

– У Одесі мені подобається все. Не можу виділити якихось мінусів рідного міста. Я там народився, виріс і це моє найулюбленіше місто на планеті.

– Де любиш проводити час в Одесі?

– Ми з дружиною та маленькою дитиною ходимо гуляти в парк, ми живемо неподалік. Важко визначити якесь одне хороше місце в Одесі, адже їх у нас дуже багато.

– Дружина з тобою переїхала до Львова?

– Вже після зборів в Ужгороді, ближче до сезону, приїде дружина з сином, щоб ми всі були разом. Адже їй самій важко з дитиною. Моєму синові рік і десять місяців. Де б я не грав, дружина завжди подорожує зі мною. Вона мене завжди підтримує, я їй дуже вдячний за це – без неї я би нічого не досягнув. Нас познайомив друг, ми одружені кілька років, але знайомі досить давно.

– Які місця ти порадиш відвідати людині, яка вперше приїде до Одеси?

– Залежно від того, який відпочинок подобається людям. Я би рекомендував подивитися на Оперний театр у самому центрі Одеси, також Дерибасівську. Якщо ти любиш дивитися на море, то я би порадив кілька ресторанів на узбережжі Чорного моря.

– Існує міф про одеський гумор. Чи дійсно ця фішка властива всім одеситам?

– У нас в Одесі люблять жартувати, тонкий гумор присутній, тому думаю, що так. Я стараюся бути завжди на позитиві.

– Данило Книш каже, що він найкраще жартує у команді. Погоджуєшся?

– Він дійсно один із найкращих. Також відзначу почуття гумору Владислава Приймака. У нього теж хороші жарти.

"Найважче було грати проти "ПСВ"

– Тебе можна вважати легендою "Чорноморця", адже за "моряків" ти провів більше ста матчів та був одним із лідерів команди. Який поєдинок тобі запам’ятався найбільше?

– Коли ми грали у Лізі Європи. Зокрема, виїзний матч проти сербської "Црвени Звезди". Ми тоді зіграли 0:0, а на стадіоні були присутні 50 тисяч вболівальників. Аж були мурашки по тілу від цієї зустрічі. Також пригадую гру проти "ПСВ", коли ми їх обіграли на виїзді 1:0 та пройшли в наступний раунд Ліги Європи. У чемпіонаті України пам’ятаю перемоги над київським "Динамо". Є чимало матчів, які дійсно запам’яталися на все життя. У півфіналі Кубку України ми грали проти "Дніпра", здобули перемогу та вийшли у фінал.

– Пригадай період виступів "Чорноморця" у Лізі Європи.

– Атмосфера єврокубкових матчів – просто супер. Вболівальники влаштовували шоу на трибунах. Ми грали проти суперників топ-рівня. Нам протистояв французький "Ліон", загребське "Динамо", сербська "Црвена Звезда", болгарський "Лудогорець", нідерландський "ПСВ". Це все клуби, які стабільно грають у єврокубках.

– Проти кого було грати найскладніше?

– Найважче було грати проти "ПСВ". У їхньому складі були молоді хлопці, але хорошого класу. Тоді Мемфіс Депай ще грав за них і вважався лідером команди. Було видно, що це топовий футболіст. У "ПСВ" структура клубу побудована так, що кожен молодий гравець, якому 18-19 років – це вже знакова фігура для команди. Попри такий юний вік, ці хлопці вже є сформованими футболістами. Хочеться, щоб наша українська молодь теж показувала хороший рівень. У нас вже це є, а буде ще краще, я в цьому впевнений.

"У "Дебрецені" отримав важку травму – порвав ахілл"

– Також один сезон ти провів у харківському "Металісті". Це був останній сезон того легендарного "Металіста". Що скажеш про цей час?

– Спогади залишилися хороші, тільки виникли певні моменти з фінансами. А загалом це чудовий клуб із класними вболівальниками. З багатьма фанатами спілкуюся досі. Попри те, що існували великі заборгованості по зарплаті, емоції залишилися позитивні. У нас був дуже бойовий склад і класний колектив. Мені вдалося пограти поруч із сильними футболістами: Едуардом Соболем, Миколою Іщенком, Сергієм Назаренком, Олексієм Полянським, Дмитром Льопою, Олександром Горяїновим та іншими. На жаль, все розвалилося.

– Твій закордонний досвід – це угорський "Дебрецен", шведська "Ескільстуна", казахський "Окжетпес" та грузинське "Торпедо". Де тобі було найкомфортніше, а де найгірше?

– Всюди було добре. Я би не сказав, що десь був провальний сезон. У "Дебрецені" я отримав важку травму – порвав ахілл. Мій контракт в Угорщині був укладений на півроку з домовленістю про продовження на півтора. Спочатку я брав участь у всіх матчах, а згодом отримав травму. Мені зробили операцію і президент клубу сказав, що зі мною не будуть продовжувати контракт ще на півтора роки. Я подав на них до суду і виграв його. В "Ескільстуні" я здобув доволі цікавий досвід, адже мало українців виступали у Швеції. Насправді я не думав, що там футбол на такому високому рівні. Наш клуб мав невеликий бюджет, був молодим та амбіційним, але ми змогли дійти до фіналу Кубку Швеції. У Казахстані достатньо специфічний чемпіонат і там грати непросто. Ти живеш в одному кліматі, приїжджаєш в інший і це все впливає на гру. Я застав той час, коли там виступали хороші легіонери і зберігався непоганий рівень чемпіонату. У Грузії мені сподобалося місто Кутаїсі, в якому я грав. Моя дружина була вагітною, клімат нам не підходив і ми вирішили повернутися в Україну.

– У сезоні 21/22 ти грав за черкаський "ЛНЗ" в Другій лізі проти "Карпат" і навіть віддав переможний асист на Андрія Сторчоуса, коли той забивав. Пригадай цей матч, будь ласка.

– Це протистояння лідерів. Був великий ажіотаж, багато вболівальників на трибунах і загалом цікавий матч вийшов. Гра тривала, як то кажуть, до голу – хто перший забив, той і переміг. Тоді нам вдалося забити м’яч і здобути перемогу.

– "Карпати" гратимуть проти "ЛНЗ" навесні. Чи буде для тебе це особливий матч і чи ставиш за мету собі повторити асист, але вже для переможного голу "Карпат"?

– Зараз я захищаю кольори львівських "Карпат" і ми повинні перемагати у кожному матчі. Тому я робитиму все можливе, щоб виконати поставлену мету.

"Завжди страшно, коли йде війна"

– Повномасштабна війна в Україні триває вже понад рік. Розкажи, як вона розпочалася для тебе.

– Я вже перебував вдома, адже ми повернулися зі зборів і готувалися до першого матчу після зимової перерви. Мене розбудила дружина десь о п’ятій ранку та сказала у паніці, що чутно вибухи і нас бомблять. Ми почали думати, що робити далі. Моя дружина з дитиною вирушила в Італію та перебувала певний час там. Я увесь цей час залишався в Одесі.

– Чи було тобі страшно за час цієї війни?

– Завжди страшно, коли йде війна. Чимало спілкуюся з фанатами, які перебувають на фронті. Крім того, мої родичі зараз воюють, а мій дядько отримав серйозне поранення – у нього жахлива травма голови. Інший дядько теж воює, він був водієм машини, у яку потрапив снаряд. Дякувати Богу, він залишився живим. Коли слухаєш такі історії, то стає моторошно.

– Як часто ти чув вибухи в Одесі?

– Кожен із тих вибухів, які траплялися в Одесі – усе це доводилося чути.

– Як думаєш, коли завершиться війна?

– Я не в праві взагалі про це говорити, але вважаю, що війна має завершитися якомога швидше. Я би цього дуже хотів, щоб люди не гинули. Щоб росія пішла з нашої землі та щоб нам ніхто не диктував умови. Хочеться, щоб наші діти жили в безпеці та у країні, яка процвітає та розвивається.