Володимир Вільчинський: "Карпати" назавжди зі мною"
"Задоволення можна отримати від підкату чи відбору м’яча"
– Зараз ви очолюєте випускну команду U-17 "УФК-Карпати". Перебуваєте в очікуванні відповідального моменту?
– У такі миті згадую сам початок, з чого починалася наша робота. Набирати дітей було складно, але зараз вони виросли у пристойних футболістів, які демонструють хороші результати. Важливо і те, як вони ставляться до футболу. Я не маю з ними проблем у контексті дисципліни та порядку.
– За потенціалом багато з них повинні дорости до рівня УПЛ?
– Принаймні, 6-7 виконавців можуть це зробити. Чимало залежатиме від їхніх майбутніх тренерів. Слід вчити грати у футбол, а не просто тренувати. Важливо закласти любов до футболу і професіональне ставлення. Зрештою, якщо 2-3 хлопці гратимуть у Прем’єр-лізі, це означатиме, що випуск хороший.
– Ви тісно комунікуєте з батьками?
– Пояснюю, що вони мусять бути залучені у процес. Одразу кажу, що батьки не відсторонюються – у мене вони на всі матчі їздять. Для хлопців я лікар, масажист, адміністратор, консультант і тато. На першому тренуванні підопічний руку зламав. Він тільки пішов збирати м’ячі, а мені вже кричать: "Костя руку зламав". Треба везти у лікарню. А решта хлопців у той час мають пообідати. Таких організаційних дрібниць чимало, змушений усім увагу приділити. Тренування триває лише півтори години, та безліч часу забирають навколофутбольні аспекти.
– Трапляється, що інколи батьки краще розуміють футбол за тренера?
– Ми можемо вирішувати спільно побутові питання. А футбольні нюанси виключно на мені. Якщо є застереження, то завжди можна знайти іншу команду.
– Навчанню приділяєте особливу увагу?
– Щопонеділка я присутній на учительській нараді. Знаю про всі проблеми з поведінкою та успішністю.
– У вашій команді U-17 небагато львів’ян?
– Троє. Я дуже серйозно працював над селекцією: шукав по турнірах, контактував зі знайомими. У нас двоє з Кропивницького, п’ятеро з Івано-Франківщини, є діти з Житомирщини, Вінниччини, Закарпаття та Хмельниччини.
– Після випуску продовжуєте спілкуватися з вихованцями?
– Не завжди. Подяка? Буває, що і не дякують. Все індивідуально, чимало з них забувають, звідки вийшли.
– Що для вас є головною сатисфакцією і у чому полягає кайф від тренерської роботи?
– Моя ціль – зробити так, щоб діти грали у футбол, а не мучилися. Хочу, щоб вони насолоджувалися самим процесом. Не так, що прийшов у роздягальню побитий і засмучений. Задоволення можна отримати від підкату чи банального відбору м’яча.
"Костевич плакав після кожної гри"
– Ваш перший випуск – хлопці 1988-го року народження, де особливо добре себе проявив Олег Голодюк.
– То був неповний випуск, я їх взяв в 11 класі. Голодюк одразу виділявся. Подобалося те, що Олег добре навчався, був лідером у колективі. Щоправда, ще у школі він був таким травматичним. На жаль, згодом це продовжилося і в дорослій кар’єрі, усі ці фізіологічні моменти.
– Чим запам’ятався наступний випуск-1992, який подарував Володимира Костевича?
– На найвищому рівні пограв ще Микола Жовтюк, який гол "Шахтарю" забив, а також Сергій Загідулін. У Першій лізі ще грає воротар Роман Данкович. Взагалі той набір був доволі важким – ми не мали належних умов. Пригадую перший збір на стадіоні "Динамо". Трава ледве не по коліна. Навіть воріт не мали – поставили манішки замість штанг. Поступово хлопці ставали сильнішими, хтось залишав групу, відбувалася ротація.
– Як до вас потрапив Костевич?
– Я поїхав у Винники на турнір разом із Любомиром Вовчуком та Андрієм Покладком. Побачили, як хлопчик два голи забив, такий активний. Кажу: "Дивіться, який хороший!" На один ряд нижче сиділи жінка з чоловіком: "Це наш син". Розговорилися, познайомилися. Спочатку вони не хотіли віддавати Володю до мене, проте потім вдалося переконати.
– Костевич у вас діяв у середині поля?
– Володя грав на фланзі атаки – захисником ніколи не ставив. Це згодом його перевели на фланг оборони. Коли привів малого до директора, то почув: "Куди ти його береш? 110 сантиметрів зросту". Чому Володя став футболістом? Він професіонал! Впертий, самовідданий. Після кожної гри плакав. Я не міг нічого сказати, боявся зауваження зробити. Однак у Володі жив дух бійця.
– Певний період часу ви працювали з Тарасом Качарабою.
– Лише рік – зовсім мало, тому не приписуватиму собі заслуги. Фактично старшим тренером був Іван Павлюх. Тарасу бракувало характеру, злості, наглості. Але він – хлопець порядний, добре вчився, з хорошими даними. Згодом Качараба у "Шахтар" пішов зі скандалом.
"Петраков проявляв ініціативу, Кузнецов відмежувався"
– Ваш 2000-й рік можна вважати дуже успішним, адже чимало хлопців встигли дебютувати в УПЛ: Лях, Руніч, Харжевський, Слива.
– Хороший рік, це правда. На жаль, хлопцям важко дається перехід у дорослий футбол. Важливо не погубити їх на цій дорозі. Та команда чотири рази виходила у фінальну частину ДЮФЛ, двічі вигравала срібло. Четверо хлопців з того складу грали на чемпіонаті Європи. Коли випускав, то думав, що кращої команди вже не наберу. Нарахував 12 футболістів з того класу, які зараз виступають на професіональному рівні.
– Як виглядає процес запрошення юнаків у збірну?
– 2000-й рік вів Сергій Попов. У нас був дуже близький контакт. Сергій – суперовий у минулому футболіст, чудова людина та тренер. Помітно, що Попов мав бажання: сам дзвонив, цікавився. Сергій довіряв мені, знав, що я поганого не рекомендуватиму.
– З Олександром Петраковим щодо 1995-го року ви не спілкувалися?
– Ні, зв'язок тримав Павлюх. Зрештою, Іван казав, що Петраков теж сильно цікавився, проявляв ініціативу. Інша справа – теперішній наставник юнацької збірної Олег Кузнєцов, який просто відмежувався.
– Кого вважаєте найбільш талановитим випускником за час вашої роботи?
– Сергія Дудинського з 2000-го року. Дуже хороший нападник! У 9-10 класі він сам розривав суперників. Провідний гравець збірної, забивав голи пачками. Напевно, це найбільше моє розчарування – я думав, що Сергій виросте у великого футболіста. Очевидно, футбол у нього виявився не на першому місці. Відзначу також Петра Харжевського, який прийшов до мене центральним нападником.
– Зараз Петро – центральний захисник.
– Я його туди перевів. Ламав півроку: через батьків, через першого тренера… Петро плакав, не хотів змінювати позицію. Він у збірній був капітаном, забивав багато навіть у якості центрального оборонця. Харжевський має потужний удар, добре грає головою. Можливо, не вистачає трохи злості, як, наприклад, у Костевича. Зрештою, час для повноцінної реалізації він має.
"То було конкретне вбивство. Людина нас знищила"
– Ви починали займатися футболом у рідному Куликові?
– Так, взяв м'яч і пішов на стадіон. У 13 років потрапив у карпатівську школу до Георгія Сирбу. Пам’ятаю перше тренування на полі, де тепер базар, поруч зі стадіоном "Україна". Рання весна, замість трави тирса, сніг з водою і болото. М'яч не треба було зупиняти. Тільки "бум" – впав у воду. Ноги повідморожуєш…
– Хто з ваших однокласників досягнув найвищого рівня?
– Роман Зуб.
– Харизматична легенда "Карпат", яка вражала самовідданістю. Він завжди таким був?
– Так, постійно якісь конфлікти і розбірки. Жорсткий хлопець, справедливий.
– Для більшості вболівальників Зуб асоціюється з відібраною та розтоптаною червоною карткою арбітра Сергія Шебека у грі із запорізьким "Металургом".
– Це ж мені цю червону Шебек показав. Я виграв на швидкості боротьбу корпусом у нападника. Потім він мене притримав, я втратив швидкість і затримав його – суддя дав мені червону за "фол останньої надії". Роман пішов з'ясовувати стосунки. Про що казати, якщо усі свої чотири попередження за сезон я отримав від Шебека. За всю кар'єру двічі вилучали – один якраз Шебек. Не скажу, що це упередженість. Може, так виходило.
– У мистецтві арбітражу 90-х важко було знайти рівних Сергію Татуляну. Чудово його роботу описав Сергій Танасюк на прикладі гри з "Ворсклою" у 2000-му: "На перших хвилинах Татулян "посадив" на жовту обох центральних захисників: мене і Вільчинського. Далі була справа техніки – суддя чекав, хто з нас сфолить. Я чисто зіграв у підкаті проти Мазяра, а Татулян вирішив, що даний епізод в центрі поля тягне на другу жовту. Після цього арбітр почав судити по грі. Свою місію він зробив".
– То було конкретне вбивство. Людина відверто нас знищила. Навіть нема, про що сперечатися.
– У такі моменти не хотілося повторити вчинок Зуба?
– У "Скалі" я не стримався і вдарив суддю. Він просто знущався над нами.
– Що за суддя?
– Ігор Лаврів з Івано-Франківська. Мені тоді чи не 15 матчів дискваліфікації дали. Якраз мав у "Карпати" переходити. Прийшов напередодні до Мирона Маркевича: "Це остання гра календарного року. Володю, не отримай тільки травми і щоб без карток". Приходжу наступного дня: "Богдановичу, червона".
– Чим саме рефері вивів вас із рівноваги?
– Грали в Ужгороді із "Закарпаттям". Суддя тиснув на нас страшенно. Наш Володя Ковалюк був сусідом цього Лавріва: "Ти що робиш?" Судді тон розмови не сподобався і він продемонстрував червону Ковалюку. Той не стримався, почав суддю товкти. А я – капітан команди, підходжу і кажу: "Чоловіче, годі нас ганяти". У відповідь почув: "Ще тебе зараз вижену". Я сказав, що зараз отримає ще від мене.
– Отримав?
– Вдарив у грудну клітку і теж пішов з поля. А це кінець першого тайму. Заходжу у роздягальню, Ковалюк сидить: "Віля, перший тайм вже закінчився?" – "Та ні, мене теж вигнали". Минає дві хвилини, заходить Василь Івахнюк. Питаємо, що сталося. "Ну його, я не гратиму. Зійшов з поля". Забігає начальник команди і переконує Івахнюка, мовляв, треба дограти. А нам каже: "Втікайте! Суддя викликав міліцію".
– Встигли втекти?
– Швидко переодягнулися, шмигнули в браму і сховалися у готелі "Ужгород". Міліція приїхала, почала співставляти обличчя футболістів з фотографіями із заявкових карток. Начальник команди все пояснив: "Даремно шукаєте, ми їх вигнали з команди. Навіть назад у Стрий не беремо". Потім автобус під'їхав під готель, ми завантажилися і поїхали.
"Ікарус" загазував – у салоні нічого не видно"
– Свою кар'єру ви починали у Вінниці. Чому так далеко від дому?
– Після року навчання в Львівському УФК мене відрахували, як неперспективного. Пізніше я займався у Трудових резервах. У Вінницю мене порекомендував тренер Віктор Красношапка. Приїхав на збори у "Ниву": кеди, бутси, один спортивний костюм. Питають: "Це всі твої речі? Як ти збираєшся тут три тижні тренуватися?" На щастя, львівські хлопці, зокрема, Володя Снилик, допомогли з амуніцією.
– Очолював "Ниву" Юхим Школьников, про якого усі згадують лише з позитивом. Як вам працювалося?
– Неймовірний авторитет. Тепер футболісти конфліктують з тренерами, а тоді таке й уявити важко. Коли зустрічалися десь, то розвертався, адже намагався на очі не потрапляти зайвий раз. Я постійно грав у складі завдяки квоті – один 18-річний повинен був виходити на поле. Тодішня Друга ліга – дуже сильний турнір. У 1985-му ми виграли срібні медалі. Колектив хороший: Буловчак, Бобарико, Паламар, Касанов, Шевченко. Дідівщини не було, проте я знав свої обов'язки: позбирати м'ячі, форму. Закинув це на горб і поніс в автобус. Я молодий приїхав, "фари" отакенні, переживав.
– Ви грали виключно в обороні?
– Мав чітке завдання – не пропустити. Грали вдома з "Таврією", де виступав найкращий бомбардир ліги Володимир Науменко. Біжу за ним, намагаюся наздогнати. Тільки чую крик з лавки: "Молодой, подкат!" Я стелюся, виношу Науменка разом з м'ячем за поле. Дивлюся, а він вже на нашій лавці лежить. Зате зриваю аплодисменти "своїх": "Молодец!" Колись за таке не свистіли, а тепер червону дають.
– Після Вінниці вас забрали до армії?
– Так, тому повернувся до Львова в політучилище. З часом у команду потрапив Іван Гецко. Здоровий "мадяр" – машина! Після ЛВВПУ я поїхав у "Ниву", яку вже очолили Грозний та Томах – мене відчепили. Я закінчив інститут, перевівся в інфіз і грав у їхній команді. У 1989-му запрошували "Карпати", які якраз відроджувалися. Я відмовився, поїхав у Червоноград, а незабаром Роман Покора запросив у Рівне.
– "Верес" виступав у першій зоні Другої ліги – доволі насичений турнір.
– Кожне місто мало команду. Загалом 26 учасників, 50 матчів. І ніхто не казав, що важко. Автобусом всюди їздили. Бувало, "Ікарус" загазував – у салоні нічого не видно. "Верес" був добротною командою і вийшов у фінал Кубка УРСР, де програв шетепівському "Темпу".
– У вас ще був досвід у Польщі.
– Вкрай невдалий вояж. Товариш запросив у напівпрофесіональну команду. Ставлення поляків далеко не найкраще. У дебютній грі забив гол і віддав пас. Та на другій грі все закінчилося. Дали передачу на хід, бігти не можу – коліно заклинило. Виявилося, що меніск полетів. Поляки хотіли сплавити мене додому, щоб я операцію робив в Україні. А тут яка медицина була? Вдалося таки переконати клуб – під ніж лягав у Польщі.
"Як глянув на Покладка! Це просто цар"
– Ви згадували про "Скалу", у яку перебралися в 1992-му. Ця команда відкрила Україні Вірта, Закотюка, Даніва, Сидоренка та Кардаша. Як взаємодіяв між собою молодий колектив?
– У нас не було жодного одруженого. Важливо, що фактично всі стали класними футболістами. Нашим лідером був Анатолій Петрик – спокійний, флегматичний, врівноважений. Дуже сильно виглядав Василь Івахнюк, який не реалізував себе сповна. Взяли його в "Карпати", побув у команді лише день. Не поставили Василя у склад – він розвернувся і поїхав геть. Варто згадати Тараса Павліша і Володю Когута, який ще за СКА "Карпати" грав.
– "Скала" – перший клуб Андрія Покладка, найкращого бомбардира "Карпат" в чемпіонатах України.
– Коли я виступав за інфіз, він нам м'ячі подавав. Зараз із посмішкою згадуємо про це – ми ж куми. Андрій мешкав у Яворові, ходив у армійських кедах. Через це отримав прізвисько "Солдат". Після Польщі мені зателефонував Валентин Ходукін: "Приїжджай у Стрий, подивися на команду". Я як глянув на Покладка! Це просто цар. За три роки, що я його не бачив, він шалено додав. І попереду бігав, і в захисті. Ну і характер неймовірний. Людина 20 голів забила головою при зрості 155 сантиметрів.
– Ви провели 6 сезонів за перший, канонічний ФК "Львів". У чому полягала особливість тієї команди?
– Усі свої, львівські, чудовий колектив. Плюс Олександр Діденко, президент клубу, був людиною слова. Допомагав нам з поїздками за кордон разом із сім'ями. А ще той ФК "Львів" – одна з перших команд в Україні, яка почала грати у захисті в лінію.
– 19-річний Олег Гарас саме з ФК "Львів" переїхав у московський "Локомотив". Клуб існував завдяки трансферам?
– Михайло Гурка і Микола Лапко поїхали у Полтаву, Юра Вірт – в донецький "Металург", Ігор Лагойда та Мар'ян Марущак – у "Динамо-2", Павло Котовенко – у "Ротор". Базовими футболістами вважалися Леськів, Павліш, Різник і я. Молодь приходила і вигідно продавалася. Пригадую, як на тренуванні зарубався з Дмитром Семочком. Пішов у жорсткому підкаті проти молодого таланта. Потім Діденко пояснював: "Ти що? Це наші гроші. Нам треба вигідно продати, а не зламати".
"Контракт з "Карпатами" підписував на капоті автомобіля в бутсах після гри"
– У "Карпати" вас запросили якраз після ФК "Львів" незадовго до 32-го дня народження. Справжня несподіванка?
– Спершу я поїхав у Красноярськ до Іштвана Секеча на кіпрські збори. Як виявилося, і Польща, і Росія – не моє. Якщо в ФК "Львів" все відбувалося в легкому режимі, то Секеч так ганяв, що на третій день я пошкодував, що приїхав туди. Якби це було на материку, а не на острові, то я би пішки додому прийшов. Тільки чекав, коли все закінчиться: силовий футбол, всі б'ються, суцільні крики і нерви. Так трапилося, що в останній грі я підвернув гомілку і розірвав зв'язки.
– На цьому перегляд закінчився?
– Ходити не міг – добре, що на оглядинах також перебував Андрій Лопушинський з комарнівського "Газовика". Допомагав хоча б сумки носити. Привезли в аеропорт, висадили і до побачення. Далі роби, що хочеш – купуй квитки за свої гроші. Потім на потяг – ледве завантажили мене. Нога набрякла… Приїхав до Діденка: "Тримай 100 доларів і лікуйся. До речі, тут варіант з "Карпатами" виник". "Та які "Карпати", мені 32 роки", – відповів я.
– І все ж цей варіант став реальністю.
– Поїхав у Новояворівськ на збори, там зустрівся зі Степаном Юрчишиним та Юрієм Іванським, віце-президентом клубу. Контракт підписував на капоті автомобіля в бутсах після гри. "Через два дні матч у Вищій лізі", – повідомили мені. Виявилося, що на донецький "Металург" у старті виходжу. Інструктують: "Гратимеш проти їхнього форварда". Дивлюся, а це Покладок. "О, Пока, у тебе немає шансів", – попередив кума. "Карпати" виграли 2:0.
– Колектив прийняв вас, як рідного?
– Так, я знав майже усіх. Був найстаршим у команді. На першому тренуванні граємо у квадрат з Євтушком та іншими, які мене ще добре не знали. Традиційно молодий у квадрат заходить. Одразу пояснив, що я цього не робитиму.
– Парадокс тодішніх "Карпат" – велика кількість приїжджих гравців, які почувалися у Львові своїми.
– Прекрасний колектив! Збиралися разом, їздили всюди. З Женею Назаровим та Ігорем Лучкевичем відносини дотепер підтримую. Та й інші футболісти були якісні: Гецко, Паляниця, Шаран, Євтушок, Мізін, Беньо, Чижевський, Вовчук.
– "Карпати" могли у другому сезоні поспіль здобути бронзу. Коли зрозуміли, що вище четвертого не фінішуєте?
– Спочатку "ЦСКА" вдома не обіграли – Сергій Беженар забив на 90-й хвилині і ми зіграли 3:3. А пізніше у Харкові нас засудив той же чоловік, що потім у Полтаві. Без шансів, просто без шансів від Татуляна. Ти вже на 10-й хвилині бачиш, що "не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно".
"Йдемо купувати два Вільчинських і три Покладки"
– З якими очікуваннями команда підходила до єврокубків і поєдинків зі шведським "Гельсінборгом"?
– Це болісна тема. Ті матчі залишаються осадом до сьогодні. Стадіон готували – Георгій Кірпа за місяць "Україну" оновив. Ми ретельно готувалися, провели збори в Угорщині. Мали шанси пройти далі. Хоча у шведів теж потужна команда зібралася. Наступного року у Лізі чемпіонів "Гельсінборг" обіграв "Інтер", а потім у групі зіграв внічию з "Баварією" та "ПСЖ". А тоді нам трохи не пощастило.
– У львівському двобої вас замінили на старті другого тайму. Додивлялися серію пенальті на лавці?
– Коли пропустили, вирушив у роздягальню. Коли Гецко зрівняв, миттєво повернувся назад. Прикро, що не пройшли далі – там на нас чекала "Парма". Нехай ми б 0:5 програли, зате спробували б себе проти Буффона, Ді Вайо, Каннаваро, Алмейди, Верона і Креспо.
– У рамках співпраці "Карпат" та "Львівської пивоварні" у світ випустили кілька варіантів пляшок із зображеннями футболістів. Зокрема і з вами.
– Ми травили один одного: "Йдемо купувати два Вільчинських і три Покладки" (Сміється).
– У 1999-му ви грали у фіналі Кубка України з "Динамо". Шансів "зелено-білі" не мали?
– Жодних. "Динамо" тоді дивом не потрапило у фінал Ліги чемпіонів. Нас, до речі, це могло врятувати. Якби кияни пройшли "Баварію", то не готувалися б так на фінал з нами. Там різниця у фіналах – три дні.
– Вам довелося виходити на заміну в екстреному порядку.
– Чижевський травмувався у середині першого тайму. Що там виходити? Горіли 0:2. "Динамо" нас дуже возило. Ми зарано пропустили. Якщо б трохи протрималися, то зберігали б шанси. Справжнє задоволення отримав, коли у півфіналі пройшли "Шахтар". Билися до крові. До 32-х років я у Першій лізі грав. А тут відчув смак, рівень. Пригадую, як зайшов у душ і подумав: "Оце так! У фіналі гратиму у 32". Ще й майстра спорту отримав. Не міг мріяти про таке.
– Невдовзі "Карпати" перемогли "Динамо" і в чемпіонаті з рекордними 2:0.
– Якщо ми не могли нічого вдіяти у фіналі, то тут була дзеркальна ситуація. Ми ж не просто відбивалися, а по ділу виграли. Динамівці берега не бачили. Чув, як Хацкевич до Шацьких казав після того матчу: "Ну що, узбек, не завжди нам вигравати". Зрештою, ми у Львові всіх розбирали.
– Збої могли траплятися у матчах із сусідами – у життєво важливих для "Прикарпаття" чи тернопільської "Ниви" поєдинках львів’яни сенсаційно поступалися.
– Не без того. Я провів 18 чи 20 років у футболі. Якщо хоч один футболіст того періоду скаже, що не брав участі у таких матчах, я не повірю.
"Шахтар" конкретно подякував після гри з "Динамо"
– Один із найяскравіших епізодів у вашій кар’єрі – переможний гол у ворота "ЦСКА" на останніх хвилинах зустрічі зі штрафного. Що відчували у той момент?
– Коли м’яч підлітав до воріт, я розумів, що це гол. Тому фактично біг тішитися завчасно. Напруга матчу, факт мого дебютного гола за "Карпати"… Я з дитинства мріяв грати у цій команді. Пригадую, як вперше захопився вболіванням – то був 1978-й, коли "Карпати" засудили у Мінську і суддя вилучив Степана Юрчишина. Ще один особливий спогад – півфінал Кубка СРСР з московським "Динамо" у 1979-му. Зелена футболка, білі шорти і зелені гетри – це щось особливе для мене, у цих кольорах усі мої команди грають. Хоча дебютну гру я провів у червоно-чорній формі.
– Як її сприймали у колективі?
– Для нас, львівських, це мало певне додаткове значення. А приїжджі хлопці просто професійно ставилися до справи.
– Після гри з "ЦСКА" ви сказали, що тренуєте такі штрафні удари.
– У всякому разі, штатним виконавцем "стандартів" я не був. Тоді бив у ворота, але не можу сказати, що цілився саме у "дев’ятку" – це буде неправдою. Ще в ФК "Львів" я традиційно бив на силу у дальній кут. Якщо я виконував удари справа, то Тарас Павліш – зліва. Його штрафні були більш різноманітними, він міг ще й над стінкою пробити.
– У другому колі ви ще раз забили зі штрафного у ворота Олександра Шовковського.
– Допоміг невеличкий рикошет – м’яч зачепив Артема Яшкіна. Ми зіграли тоді 1:1. Наша нічия з "Динамо" відкривала "Шахтарю" дорогу до першого чемпіонства. Однак за два тури до фінішу "гірники" не змогли обіграти "ЦСКА".
– "Шахтар" подякував після вашої гри з "Динамо"?
– Конкретно. Щоправда, нас посередники обдурили. Поки кошти дійшли до футболістів "Карпат", то суттєво зменшився їхній розмір. Спілкувався потім з хлопцями із "Шахтаря" – Рінат Ахметов влаштував розбір польотів.
"Питаю Мутамбікву: "Ти Шевченка знаєш?"
– Ви стали свідком запрошення у "Карпати" екзотичних Едварда Аньямке та Тондерея Генрі Мутамбікви. Їхній рівень був не надто високим?
– Мутамбіква зіграв за "Карпати" лише один матч, раніше виступав у Польщі. Зімбабвієць вразив своїми планами – казав, що 20 голів збирається забити. "Ти Андрія Шевченка знаєш?" – питаю. Ствердно хитає головою. "Він максимум 19 за сезон забивав. А ти хочеш 20?" Аньямке? Складалося відчуття, що людина у футбол в чоботах грає. Забив зо два голи, один з яких Богдану Стронціцькому у "Таврії". Ми пізніше жартували: "Тільки тобі Аньямке міг забити".
– Під час зимової паузи у сезоні 2001/02 ви залишили "Карпати" і закінчили кар’єру. Таким було бажання Мирона Маркевича?
– У нас підібралася хороша команда. У центрі захисту я діяв з Василем Леськівим – мені 34, йому майже 38. Перше коло закінчили на третьому місці.
– А далі була антирекордна "суха" серія, яка тривала протягом 10 поєдинків.
– Коли нас відправили на пенсію, в команду взяли Ганца, Суковскі та інших легіонерів. Грали так, що ледве не вилетіли. Зрештою, на той момент я почувався не найкращим чином – спина боліла, пах… Ще у Тернопіль кликали, та я відмовився.
– Наскільки великими були ваші надії на сина і його здатність продовжити династію Вільчинських?
– Спершу Богдан мав бажання, проте згодом воно зникло. Я до сина критично ставився. Коли він сказав, що не гратиме більше, я перехрестився. Це забирало у мене багато нервів і переживань. Радий, що Богдан знайшов себе зараз – займається тренерською діяльністю з дітьми, має кілька шкіл. Бачу, що він цим горить.
– У минулому сезоні друголігові "Карпати" тренував ваш товариш Любомир Вовчук. Зараз "левів" очолює ваш екс-партнер Андрій Тлумак. На домашніх матчах ви частий гість. Переживаєте за "Карпати" серцем і душею?
– "Карпати" – це "Карпати", вони назавжди зі мною. Це історія, любов тисяч людей. Якось пішов на гру винниківського "Руху". Ходиш по тій "Арені Львів" – жодного знайомого. Навіть поговорити нема з ким. На "Україні" інша справа. Це моє, рідне. У "Карпатах" я з 1999-го року без перерви. Намагаюся допомагати рідному клубу з постачанням молодих талантів. Почуваюся щасливим, коли хлопці доростають до рівня головної команди.
Джерело – Футбол 24