“Щодня вчу одне українське слово”: Едсон – найстарший з бразильців, червона у дебюті, безпека у Львові
“Маю захищати свої кольори, партнерів і команду, за яку граю”
– Едсоне, сьогодні було два тренування, ти маєш доволі втомлений вигляд. Як загалом минають для тебе збори і як ти почуваєшся?
– Сьогодні важкий день, тому що було два тренування. Та й вчорашнє заняття також було доволі інтенсивним. Але я вважаю, що передсезонка проходить добре. Ми адаптуємо ментальність до того, що від нас вимагає тренер, тож очікуємо й надалі прогресу. Ми хочемо краще пізнавати одне одного, щоб, коли почнеться сезон, ми були добре підготовлені, зосереджені та змогли досягти своїх цілей.
– Ти нещодавно доєднався до команди. Як тебе прийняли?
– Насправді все дуже добре. Я вже певний час перебував тут, в Україні, вже знав бразильців, знав місто. У мене було багато спільних друзів, зокрема, бразильців. Також я добре спілкувався з українцями – з більшістю тих, хто зараз тут, я вже працював у своїй попередній команді. Тож мене добре прийняли і легіонери, і українці.
– Твій дебютний матч за “Карпати” ти не дограв через червону картку. Пригадай, будь ласка, цей епізод з матчу проти “Теджона”.
– Це була ігрова ситуація. То був мій дебютний матч, а в таких випадках ти завжди хочеш справити гарне перше враження. Думаю, це була звичайна ситуація в запалі гри. Якби не я штовхнув суперника, це зробив би хтось інший – багато наших гравців тоді підбігли. Просто так сталося, що я був ближче до Жоао Віктора і штовхнув його першим. Але це футбольний момент. Він також зачепив гравця без м’яча. Для мене не має значення, бразилець він чи українець – я маю захищати свої кольори, своїх партнерів, свою команду, за яку граю. Це для мене нічого не змінює.
– Гравець “Теджона” Жоао Віктор є давнім другом Бруніньйо. Чи спілкувались ви з ним після матчу?
– Так, ми поговорили – ще на полі після вилучення. Він також попросив пробачення, бо вдарив мене ззаду, що було зайвим. Потім у готелі, у спортзалі ми ще раз поспілкувалися, краще познайомилися, поговорили про родину, про його досвід гри у Південній Кореї і про мій досвід виступів в Україні.
– У твоїй кар’єрі була лише одна червона картка у матчі “Рух” – “Верес”. Зрештою, то було не пряме вилучення, як цього разу. Раніше ти ніколи не отримував червоних?
– Так, це правда. Мене вилучали лише в Україні та, власне, цього разу на зборах. До речі, коли я був малий і грав у футзал, мене часто вилучали, бо це дуже емоційний вид спорту. Там ти граєш з усією душею та пристрастю. Але після того, як я став професіоналом, таких ситуацій майже не було, окрім цієї в спарингу.
– Чому ти обрав позицію опорного півзахисника?
– У Бразилії всі хочуть бути нападниками, це правда, всі хочуть грати красиво. Коли я починав грати у великий футбол, я теж був нападником і діяв на фланзі. Але пізніше ти зустрічаєш різних тренерів, і вони кажуть: “Можливо, ця позиція буде для тебе кращою, якщо ти хочеш продовжувати кар’єру”. Так я змістився з нападника на позицію “десятки”, з “десятки” – на “вісімку”, з “вісімки” – на фланг, а потім став грати на позиції “шістки”. Для мене то була еволюція. Я завжди любив діяти обличчям до гри. Я добре читаю гру і досить агресивний у відборі. Коли мені було близько 16 років, один тренер сказав, що ця позиція буде для мене найкращою. Відтоді я граю на цій позиції. Також можу зіграти правого захисника.
“Моя сім’я була бідною, тож ми не мали багато можливостей”
– У “Карпатах” ти найстарший серед бразильських футболістів. Чи відчуваєш ти певний тиск і додаткову відповідальність через це?
– Я не вважаю себе гравцем, який намагається брати на себе таку відповідальність. Кожен має свою відповідальність. “Карпати” – велика команда в Україні, і клуб збирає інформацію про кожного футболіста перед трансфером. Але так, я прагну допомагати. Я тут не так давно, але вже намагаюся стати певним балансом між легіонерами та українцями, бо я довше в Україні, трохи знаю українську мову, знаю гравців. Я не прагну бути лідером, але якщо хтось – бразилець чи українець – потребуватиме мене як посередника, для балансу між усіма, для мене це не проблема.
– З ким ти спілкувався до переходу в “Карпати”?
– Спочатку я більше спілкувався з Невесом, бо він був одним із перших бразильців у “Карпатах”. Ми мешкали в одному житловому комплексі, тож були ближче. Потім, коли приїхали інші бразильці, ми теж багато спілкувалися. Коли надійшла пропозиція від “Карпат”, я вже добре знав, як працює клуб, яка структура, які цілі та бачення у керівництва. Тому рішення було ухвалити нескладно.
– Ти володієш українською мовою на розмовному рівні. Як думаєш, чому багато легіонерів не можуть вивчити мову?
– Після того, як я почав грати за межами Бразилії, я завжди хотів вивчати мови: українську, англійську, іспанську, коли грав у Мексиці. Тут я багато вчився завдяки спілкуванню. Для мене не було проблемою проводити час з українцями, знайомитися з їхніми родинами. Я й надалі хочу вивчати українську та інші мови, думаючи про майбутнє. Футбольна кар’єра коротка, і ми ніколи не знаємо, що буде далі. Я намагаюся щодня вивчити хоча б одне українське слово. Якщо ти звертаєшся до мене повільно, то я вже можу зрозуміти загальний зміст. Якщо ти скажеш довге речення, то з десяти слів я зрозумію п’ять і вже знатиму, що ти хочеш сказати. Для мене це дуже важливо.
– Що тобі найбільше подобається в Україні?
– Я ціную безпеку тут. Як би це дивно не звучало в контексті війни, але у повсякденному житті дійсно можна спокійно ходити вулицею, не боячись, що тебе пограбують, як це часто буває в Бразилії. Наприклад, у Бразилії грабежі – це справді серйозна проблема. Якщо в тебе хороший телефон, це небезпечно, адже тебе можуть пограбувати. Я також вважаю важливими повагу і вихованість людей. Звісно, в Бразилії теж є багато вихованих людей, але це не більшість, як, наприклад, у Європі, в Україні.
Місто, де я народився і виріс, я дуже люблю. Мрію про повернення туди, щоб бути ближче до моєї родини, до друзів, до тепла… Це місто, де немає холоду: там мінімум 27 градусів тепла, зазвичай 30, 32, 33… Це погода, за якою я сумую. Це місто, яке я люблю і не проміняю на жодне з тих, де я жив чи які відвідав. Саме там моє коріння, все, що я пережив у найважчий період життя. Це місто в моєму серці, і я не проміняю його ні на що.
– Яким було твоє дитинство у місті Натал?
– Моя сім’я була бідною, справді бідною, тож у нас не було багато можливостей для інших речей, наприклад, подорожей. Але Натал – дуже маленьке місто, і де б ти не жив, ти завжди близько до пляжу. Це маленьке місто з багатьма пляжами, штат повністю орієнтований на море. Десять хвилин ходьби і ти вже на пляжі. Тому я дуже люблю це місце, дуже люблю море.
Відеоверсію інтерв’ю дивіться на клубному YouTube-каналі.