"Подавав м'ячі Тлумаку і Кожанову". Ігор Богач про подарунок від Худоб'яка і повернення у професійний футбол

"Важливо, коли тренер довіряє тобі і ти відчуваєш підтримку"

- Ігорю, чи готова команда до старту сезону?

- Думаю, так. Ми провели непогані збори: два тижні працювали у Львові, згодом займалися у Моршині. Зараз з нетерпінням очікуємо на перший матч.

- Колектив сформували гравці, які виступали у різних командах, однак серед них є чимало твоїх колишніх партнерів.

- Я колись грав з Іваном Лобаєм, Амбросієм Чачуа та Олександром Дударенком. Останнього знаю дуже давно. Взагалі приємно було зустрітися з усіма хлопцями. Можу відверто сказати, що колектив у нас чудовий.

- У 2016-му ти дебютував за "Карпати" у Прем'єр-лізі під керівництвом двох наставників: Сергія Зайцева та Андрія Тлумака. За цей час Андрій Богданович сильно змінився?

- Безперечно, помітно, що він виріс як тренер та особистість. Для мене Андрій Богданович – більше ніж тренер, він завжди відкритий і з ним можна поспілкуватися в будь-який момент. До того ж не лише на футбольні теми.

- Твоє запрошення у "Карпати" – це ініціатива Тлумака?

- Ми випили кави, поспілкувалися. Важливо, коли тренер довіряє тобі і ти відчуваєш підтримку. Донедавна разом із Сашком Дударенком я виступав за аматорський "Куликів". Проте погодився без роздумів і пристав на пропозицію "Карпат".

- Для тебе це шанс повернутися у професійний футбол?

- Звичайно, ми розмовляли про це. Я маю багато працювати і не збираюся зупинятися. Усвідомлюю, наскільки це важливо.

"Дебют? Не відразу зрозумів, куди потрапив"

- Пропоную детальніше згадати твій дебют. Що відчуває гравець, який виходить на поле у шаленому протистоянні з "Шахтарем"?

- До того на полі розгорнулася справжня драма – ми вигравали 2:0, потім пропустили тричі. Я вийшов на заключні кілька хвилин, сильно хвилювався. Мені було лише 20 років, це доволі емоційний епізод. Напевно, навіть не відразу зрозумів, куди потрапив: "Карпати" – "Шахтар" на "Арені Львів"… Це щось надзвичайне!

- До м'яча встиг доторкнутися?

- (сміється) Мабуть, два-три рази.

- Вперше у заявку на матч УПЛ ти потрапив у сезоні 2015/2016.

- Це відбулося ще у часи, коли "Карпати" тренував Ігор Йовічевіч. Це наставник, який вміє працювати з молоддю. Знав його ще по команді U-19. Він мав своє бачення, застосовував свої ідеї, легко знаходив спільну мову з усіма, особливо з молодими футболістами. Хоч проти "Металіста" я на заміну не вийшов, та це теж були приємні емоції.

- Крім того, поєдинку з "Шахтарем", ти зіграв проти "Зірки" та "Чорноморця". Що запам’яталося найбільше?

- Проти одеситів я вийшов на старті другого тайму. Прикро, що не перемогли їх на "Україні". Мали вдосталь гольових нагод, однак забити не змогли – 0:0. Для мене кожен матч на найвищому рівні це своєрідний допінг, який хочеться знову відчути. Коли ти потрапляєш у Другу лігу, то розумієш, що втрачаєш. Це інші поля, умови, вболівальники та емоції. Хочеться якомога швидше повернутися в УПЛ.

- Чи аналізував ти свою роботу і чи бачиш свою провину в тому, що не зміг закріпитися у першій команді?

- Так, я багато думав і запитував себе, чи могло усе скластися по-іншому. Хотів для себе з'ясувати, чого мені не вистачило. Не хочу нікого звинувачувати – це найголовніше. Якщо щось пішло не так, то проблема передусім у мені. Я повинен був більше працювати над собою. Принаймні, мені шанс давали.

"Через кілька днів зателефонував тренер: "Чому ти не прийшов?"

- Однак суттєво вплинула на твою кар'єру важка травма.

- На тренуванні відчував дискомфорт, зробили МРТ. Лікарі діагностували розрив латерального меніску. Медики сказали, що без операції не обійтися. Це вивело мене зі строю на 9 місяців. Потім важко було повертатися. Довелося робити операцію, а потім я відновлювався майже рік.

- Ще один важкий епізод твого життя відбувся 27 липня 2002 року. Часто повертаєшся спогадами у цей день?

- Усе, що пов'язане зі Скнилівською трагедією завжди важко згадувати. Разом із мамою та старшою сестрою ми поїхали на авіашоу. Насправді я не пригадую деталей, мені виповнилося лише 6 років. Пам'ятаю тільки хаос, крик і звук сирен. Усі ми довго відходили від цього – такі речі ніколи не забуваються.

- Як ти потрапив у футбольну школу?

- Я навчався у 4-му класі. Під час уроків до нас прийшов тренер Валерій Горячий, якого зараз немає з нами. Повідомив, що шукає юних футболістів у карпатівську школу. Для відбору у спецклас на стадіоні поруч зі школою організували товариський поєдинок, під час якого тренери переглядали хлопців.

- Ти вразив спостерігачів?

- Не пригадую, чи забивав я тоді, але, мабуть, чимось сподобався. Тренер запропонував приїхати у школу на Сихів. Сказав, що хоче спробувати мене у тренувальному процесі. Я не одразу загорівся ідеєю через проблему з добиранням. Я мешкав у районі перехрестя вулиць Стрийської та Наукової, тому їхати на Сихів треба було самому. Через кілька днів зателефонував Валерій Андрійович: "Чому ти не прийшов?" Я розповів про це татові і вже наступного дня він відвів мене за руку на тренування. Сподобалося і мені, і тренерам.

- У дитинстві ти часто відвідував "Україну"?

- Ще до занять футболом ходив з батьком на "Карпати". Зараз вдома зберігаю свою першу дудку. Я ж був дитиною (посміхається). Коли почав займатися у спецкласі, то подавав м'ячі. Зокрема, своєму нинішньому тренеру Андрію Тлумаку та партнерам Денису Кожанову і Андрію Ткачуку.

- У 2006-му році на посвяті у карпатівці на тебе чекав приємний сюрприз.

- До нас у школу завітав Ігор Худоб'як. Це була довгоочікувана зустріч з кумиром. Особливо я радів, коли Худік кинув нам кілька м'ячів. Один з них пощастило спіймати мені.

- Яка доля подарунку?

- Він не пережив мого дитинства на асфальті – м'ячі довго не трималися (сміється). Через багато років поїхав на збори з Худоб'яком – розповідав йому про ту історію.

"Захисники не соромилися бити по ногах"

- Твоя перша команда за межами структури "Карпат" – житомирське "Полісся".

- На жаль, у Житомирі не все склалося. Я провів там всього два місяці. Наставники "Полісся" Олександр Призетко та Максим Калініченко мали інше бачення футболу. Я розумів, що повинен грати, потребував практики після важкої травми. А у Житомирі отримати цього не міг. Одного дня мені подзвонив тренер вінницької "Ниви" Денис Колчин і повідомив, що хоче бачити мене у своїй команді.

- За "Ниву" грали декілька твоїх товаришів по Львову.

- Сашко Дударенко та Володимир Савошко. Запитав поради у них і вирішив поїхати у Вінницю. Не пошкодував.

- Випробування дядьками у Другій лізі було непростим?

- Звичайно, я добре відчув, що це таке. У "Карпатах" звик до гри у пас, комбінаційного футболу, а у нижчих дивізіонах все будувалося на боротьбі і навісах. Інколи після матчів коліна відлітали – захисники не соромилися бити по ногах.

- Відставка Колчина прискорила твоє прощання з "Нивою"?

- Так, ще й почалися проблеми з фінансуванням клубу. Їхав у Вінницю саме до тренера, тому не бачив сенсу залишатися – значна частина ключових виконавців покинула "Ниву". Після цього я вирушив у "Калуш", де виступало ще більше моїх експартнерів. Зустрівся з багатьма хлопцями, з якими перетинався в дублі "Карпат".

- Після "Калуша" ти почав грати на аматорському рівні. Не було відчуття, що кар'єра рухається не у тому напрямку?

- Розумів, що це однозначно не те, чого я прагну. Обставини склалися не найкращим чином. Спершу оголосили карантин, "Калуш" припинив тренування, усі роз'їхалися. Спочатку складно було перелаштуватися. Якщо я звик професійно тренуватися майже щоденно, то тут заняття відбувалися тричі на тиждень. Почав задумуватися над тим, щоб зайнятися паралельною нефутбольною роботою. Проте мав величезне бажання залишитися у футболі, для мене це було надзвичайно важливо.

- Відтак, пропозиція Андрія Тлумака виявилася дуже доречною.

- Тренер пояснив, що нічого не втрачено. До того зараз у "Карпатах" дуже сильні футболісти, у яких можна багато навчитися. Я, як і уся команда, обов'язково докладемо усіх зусиль для того, щоб потішити вболівальників, повернути їх на трибуни і вийти у Першу лігу. Це наша спільна ціль. Після нещодавньої зустрічі у всіх нас чимало позитивних емоцій – ми активно обговорювали цю зустріч у роздягальні. Було дуже приємно чути фанатські скандування на стадіоні. Не можу дочекатися цього і під час офіційного матчу.