Патрісіо Танда: братерство з Альваресом, жертовність мами, здивування від фанатів "Карпат" | Розмова

“Всі іноземці допомагають, але Пабло – особливо”

– Тебе в команді називають за прізвищем, а не ім’ям. Чи звик ти до цього звертання?

– Все гаразд, це нормально. Мене так часто називають і жодних проблем в цьому я не бачу. Ще мене кличуть кличуть Пато, а також Патрісіо чи Танда. Ставлюся до цього добре, адже я звик до такого звертання.

– Ти дуже швидко адаптувався в команді. Завдяки чому тобі це вдалося?

– Якщо чесно, я тут зустрів багато дуже приємних людей, у нас чудовий колектив. Це стосується і українців, і легіонерів – ми всі дуже згуртовані. І хоча ми з різних країн, ми намагаємося порозумітися. І все заради спільного блага “Карпат”. Я вважаю, що саме цей колектив допоміг мені адаптуватися – їхня привітність і товариськість дуже багато значать.

– Однак є люди, з якими ти більше спілкуєшся. Напевно, не буде помилкою, якщо ми скажемо, що Пабло Альварес твій старший брат у “Карпатах”?

– Так, так, можна й так сказати. Він старший за мене, він досвідченіший, він грає на тій самій позиції, що й я. Він допомагає мені, він дає поради. Відверто кажучи, всі іноземці допомагають, але Пабло – особливо. Він допоміг мені в адаптації як на полі, так і поза ним. Він чудовий товариш, він прекрасна людина, і я його дуже ціную.

– Ви колеги за позицією і є конкурентами. Пабло розповідав, що робота опорника не є дуже помітною на полі. Як ти реагуєш на те, що позиція опорного півзахисника не така яскрава на полі, а ти залишаєшся в тіні інших футболістів?

– Так, я погоджуюся з ним. Іноді наша робота є “безшумною”, не дуже помітною, але без неї не обійтися. Гадаю, він має рацію в деяких речах. Багато разів нам доводиться виконувати таку роботу, яка, можливо, й не про забивання голів, виконання пенальті чи штрафних, а більше про те, щоб накривати суперників, підстраховувати, закривати простори і прогалини, залишені іншими гравцями команди, але так, я думаю, що він має рацію.

– В Аргентині в тебе були хороші вчителі, зокрема, ексопорник мадридського “Реалу” Фернандо Гаго, колишній гравець “Інтера” та “Валенсії” Кілі Гонсалес. Хто найбільше вплинув на твоє формування в дорослому футболі?

– Ну, з Фернандо Гаго я не був дуже довго, ми провели не так багато часу разом, лише невеличкий період. Потім мені довелося їхати в “Уніон Санта-Фе”, куди мене запросив Кілі Гонсалес. Треба сказати, що він дав мені багато знань і дуже допоміг у багатьох речах. Кілі Гонсалес дуже добре ставився до мене, вірив у мене, у мої здібності, і я завжди буду йому вдячний, адже він дуже допоміг мені вирости і як людині, і як гравцеві.

– Раніше ти перетинався з футболістами, які грали в Україні. Зокрема, твоїм одноклубником був Джонатан Крістальдо, який грав за “Металіст”, а також Крістіан Ербес, який виступав у Львові. Ти колись був болбоєм і подавав Ербесу м’ячі, а потім став його партнером. Що пригадуєш про нього та чи спілкувався з ним про Україну?

– Ще дитиною я був болбоєм у “Бока Хуніорс”. Я грав за юнацьку команду “Бока Хуніорс”, тож іноді мене залучали у якості хлопця, котрий подає м'ячі, і я був на матчах, де він грав. Чесно кажучи, я не зміг поговорити з ним до того, як приїхав сюди. Єдиний, з ким я говорив – це Пабліто. На початках він розповів мені про ситуацію, про клуб і допоміг мені ухвалити рішення. А от з Крістіаном Ербесом я не спілкувався про це. Я почав розмовляти з Пабло, як тільки з'явилася можливість перейти в “Карпати”. Я побачив, що в команді були Бруніньйо, Іґор, Стеніо, Жан, і Пабліто теж був. Тож з останнім я зв'язався телефоном, коли почалися переговори щодо мого переходу в “Карпати”. Він мене зорієнтував і розповів, що це за клуб, яка в нього база, що це за місто. Словом, поділився своїми враженнями.

“Через футбол мамі довелося звільнитися з роботи”

– Кажуть, що ти дуже класно граєш у настільний теніс. Можна сказати, що ти найсильніший в команді?

– Чесно кажучи, я з дитинства любив грати у цю гру. Ми з батьком купили собі набір ракеток та м'ячиків і на столі, на маленькому такому столику, за яким їли… Ми його прибрали, клали дошку замість сітки, і грали. Це було весело. Мені це подобалося. З часом я практикувався і у мене виходило все краще і краще. Тож можна сказати, що я один з найкращих гравців у пінг-понг.

– Батьки багато для тебе зробили. Мама заради твоєї кар’єри залишила роботу, щоб мати можливість водити тебе на тренування.

– Так, було так, як ти і сказав. Був такий період, коли в дитинстві я потребував когось, хто б зміг відвозити мене на тренування. І моя мама спершу втікала з роботи, щоб супроводжувати мене, а згодом настав момент, коли їй довелося залишити роботу заради цього. Після школи мої сестри відвозили мене на вокзал, там мене чекала мама, і вона везла мене до клубу, який був досить далеко. Через це мамі й довелося звільнитися — щоб мати можливість супроводжувати мене, бути поруч у тому, що я любив. І, як ти кажеш, тоді не було впевності, що я гратиму в Першому дивізіоні і зроблю кар'єру футболіста, але вона довірилась мені, повірила в мене – і була поруч. Разом із усією сім'єю вона підтримувала мене в тому, чим я захоплювався. І за це я завжди буду їй безмежно вдячний.

– Ти – наймолодший у сім’ї. В тебе є дві сестри і старший брат, який теж займається футболом?

– Так, у мене є дві сестри і брат, і так, мій брат теж грав у футбол в юному віці, він був воротарем. Ми грали в одній команді під назвою “Марконі”. Ми виграли кілька чемпіонатів разом, але він не продовжив грати у футбол. Зараз у нього є робота, як і у моїх сестер, але у дитинстві ми добре проводили час та навіть вигравали разом чемпіонати.

– Ти теж хотів стати воротарем. Як відбувся твій перехід з воріт до польового гравця?

– Я завжди був польовим гравцем, але у мені пробуджувалися воротарські якості, коли я грав з друзями, або коли грав вдома з братом. Мені завжди подобалася позиція воротаря і як тільки виникала можливість, я завжди ставав у ворота. Але очевидно, що грати ногами у мене виходило краще, ніж руками. Якби це було не так, то я став би воротарем.

– Переїзд до Львова для тебе – перший не аргентинський досвід. З якими емоціями ти ухвалював це рішення і наскільки складно було прийняти цей виклик і переїхати в Україну?

– Дійсно я вперше опинився так далеко від дому. В Аргентині мені доводилося жити самому, в іншій провінції. Але це не те ж саме, що бути майже за цілий день дороги від дому. Я потрапив у дуже гарне місто – воно мені дуже сподобалося. А що стосується моїх батьків, то ми мали розмову: коли я повідомив їм про можливість поїхати сюди, вони були здивовані. Ми почали шукати інформацію про Львів – що це за місто, як там живеться. Повторюся, Пабліто також трохи розповів мені про свій досвід, як це – мешкати тут. Отже, головне для нас було – зібрати всю потрібну інформацію і вже на основі цього ухвалити рішення. І ми ухвалили його разом – утрьох.

– Які речі в Україні тебе найбільше здивували?

– Це два різні типи культури. В Аргентині ми робимо деякі речі, яких тут не практикують, а тут, навпаки – роблять те, чого немає в Аргентині. Це два різні способи життя. Але я не сказав би, що між ними є якась величезна різниця. Можливо, є нюанси – у їжі чи в стилі життя, який властивий одній країні й відсутній в іншій. Але нічого такого особливого, що сильно мене здивувало б – усе це радше дрібниці.

– Перекладач Сергій розповідав, що одна з речей, яка тебе здивувала в Україні – це вболівальники “Карпат”. Хоча для людини, яка подавала м’ячі на матчах “Бока Хуніорс”, грала за “Расінг” (Авельянеда), де теж хороша підтримка, тебе все одно здивували карпатівські вболівальники?

– Мене здивували саме фанати “Карпат”. Ми грали на інших стадіонах на виїзді, проти інших команд – а вони були з нами. Я вважаю, що вболівальники “Карпат” особливі, вони унікальні, а їхня присутність відчутна на кожному матчі. Недавня гра з “Олександрією” була просто шаленою. Те, як люди підтримували нас на останніх хвилинах – підбадьорювали, гнали вперед – я вважаю, що це має для нас фундаментальне значення. Ми справді відчували цю любов і підтримку і це – величезний плюс. Якщо порівнювати з аргентинськими вболівальниками, то в Аргентині люди дуже захоплені футболом. Вони відмовляються від багатьох речей заради футболу, часто їм не вистачає на їжу, але вони все одно йдуть підтримувати свою команду. І так, чесно кажучи, їхнє підтримка дуже відчувається. Я думаю, що в цьому вони багато в чому схожі з фанатами “Карпат”. Вони дуже, дуже схожі, і це чудово, оскільки це також змушує тебе почуватися, ніби вдома.

“Футбол дає шанс на реванш”

– Іґор Невес з дружиною у Львові завели собі песика. Ви з дівчиною в Аргентині теж маєте кілька собак. Чи плануєте їх привезти сюди?

– Ну, я, чесно кажучи, не був великим прихильником собак. Але моя друга половинка, Брунела – людина, яка обожнює їх. Вона допомагає притулкам, підбирає собак на вулиці, вона завжди стежить за тим, щоб собакам нічого не бракувало, і вона всіляко проявляє свою любов до них. Це мене заразило. В Аргентині у неї вже є 3 собаки. Їх звуть Балу, Мако та Лінда. Вони живуть з нею. Ідея була така:вона приїде сюди, в Україну, разом зі мною і привезе цих трьох собак. Але, зважаючи на обставини, усе трохи ускладнилося, і ми вирішили, що краще не наражати собак на такий стресовий переїзд, бо це довгий переліт і, ймовірно, для них це було б важко. Тому ми вирішили, що найкраще – поки залишити їх в Аргентині, а вона залишиться з ними. І ми вже побачимось, як тільки випаде нагода.

– У юнацьких командах “Расінгу” ти був капітаном, а партнери в “Карпатах” відзначають твої лідерські якості. Якщо одного дня тренерський штаб довірить тобі капітанську пов’язку чи буде для тебе це особлива місія та чи ти готовий до цього виклику?

– Якщо одного дня мені випаде такий привілей і така честь, я поставлюся до неї з усією відповідальністю і серйозністю, яка може бути властивою статусу капітана. І так, як ти вже згадував, я був капітаном резервної команди “Расінга” протягом досить тривалого часу. Я вважаю, що з цією роллю я впорався добре, і у нас була фантастична команда, тому це завжди приємно і почесно. Якщо тобі випадає така роль, то ти маєш виконувати її якнайкраще.

– Ти вже познайомився з українським чемпіонатом. Коли ти вперше вийшов у основному складі на матч в Полтаві, тобі вперше довелося піти в укриття. Пригадай, будь ласка, свої емоції, коли ти почув сигнал повітряної тривоги.

– Чесно кажучи, я був здивований, коли гру зупинили, оскільки раніше я через таке не проходив. Але це – частина того моменту, який зараз переживає країна. Від цього нікуди не дітися. Так, я чув сигнали тривоги поза футбольним полем, але такого ніколи не траплялося зі мною під час матчу. У такі моменти ти мусиш бути максимально сконцентрованим на грі, навіть якщо зовні відбуваються інші речі – ти маєш зосередитися саме на матчі, адже після тривог гра продовжувалася.

– В Аргентині ти виступав у одному футбольному середовищі. Зараз ти граєш у зовсім іншій стилістиці футболу. Ти іншими очима подивився на футбол і відкрив для себе щось нове?

– В Аргентині зовсім інша гра, ніж тут, в українському чемпіонаті. Завдяки тренерам і моїм партнерам по команді, які мені допомагали, я зміг потроху адаптуватися до того, що вимагає тренер. Вони дали мені достатньо знань, щоб зрозуміти і якнайшвидше пристосуватися до тутешньої гри. Тут зовсім інша гра, тут значно більш фізики, потрібно набагато більше бігати, грати на простір. В Аргентині по-іншому. Фізична складова є, але здебільшого все будується на контролі м'яча. Завдяки тренерам і партнерам та знанням, які вони мені дали, я зміг звикнути до гри в Україні.

– У матчі проти “Лівого Берега” ти вийшов на поле на позиції лівого захисника. Відверто кажучи, це був не найкращий твій матч. Багато хто на твоєму місці зламався б, але в наступному турі ти грав проти “Олександрії” та провів чудовий матч. Чи свідчить це про те, що ти – людина, яка вміє тримати удар, і зробив висновки та виправив помилки?

– Мені справді довелося зіграти на іншій позиції. Це не була моя звична позиція, але такою була потреба команди в той момент. Бувають ситуації, коли гравець мусить пристосуватися до того, що потрібно команді, бо у нас спільна мета, ми повинні бути разом, бути згуртованими і робити те, що потрібно команді. Завжди будуть і негаразди, і хороші ігри, і погані. Але, на щастя, футбол дає шанс на реванш – якщо в тебе не вийшла гра або ти не показав свій найкращий рівень, на наступних вихідних можна все виправити. Проте це залежить від нас і від нашої психологічної сили, від вміння швидко зібратися і викластися повністю в наступній грі.

– Коли ти погодився на перехід у “Карпати”, напевно, ти цікавився регламентом змагань і дивився, скільки команд УПЛ виходить у єврокубки. Чи міг ти тоді подумати, що “Карпати” настільки додадуть у грі та боротимуться за вихід у єврокубки?

– Коли з’явилася можливість приїхати в “Карпати”, я звернув на це увагу. Поспілкувався з керівництвом і тренером – і вони заохотили мене приїхати. Дякувати Богу, з початку цього етапу чемпіонату у нас справи йдуть добре. Ми граємо досить непогано і досягли результатів, які сьогодні дозволили нам перебувати на тій позиції, на якій є. У нас є шанс кваліфікуватися у європейський турнір – це було б дуже добре і дуже приємно, бо для кожного футболіста виступати на таких змаганнях дуже важливо. Це також важливо для клубу і є подарунком для людей за зусилля, які вони докладають, і за їхню підтримку.