"Над пропозицією "Карпат" думав 15 хвилин". Сілецький про кінець кар'єри у 22 і полон в Ухані

"З тренерської лави кричали, що буде удар. Я і сам це розумів"

– Іване, у цьому сезоні ти безальтернативно виходиш у старті "Карпат". Роль незмінного кіпера дозволяє почуватися у тонусі?

– Перед початком сезону ми досягнули своєрідної домовленості з тренерським штабом. Хто завоює місце в основі, той проведе хоча б перші чотири матчі у стартовому складі. Взагалі стабільна ігрова практика для воротаря є дуже важливою. Коли ти знаєш, що гратимеш, навіть, якщо припустишся помилки. Це додає впевненості і спокою.

– Власне, про помилки. Кубкова гра з "Волинню", мабуть, в цьому плані є особливо показовою. Що відчуває воротар, який опиняється у такій ситуації?

– Розчарування, серйозне розчарування. Передусім через те, що ти підвів команду. Кожен гравець несе відповідальність. Просто огріхи польових гравців не такі помітні, до них не ставляться так прискіпливо. Якщо ж трапляється помилка воротаря, то це майже точно гол.

– Ключову роль відіграє підтримка колективу?

– Мені справді допомогли партнери і тренерський штаб. Безперечно, всі були засмучені. До того ж ми провели непоганий матч і розраховували на перемогу. Утім моя помилка не дозволила це зробити. Один з тренерів сказав тоді фразу, яку я добре запам'ятав: "Сьогодні ще погорюй, а вже завтра берися за голову і йди далі. Годі розкисати". З одного боку так, ця помилка – вже історія. Однак усвідомити це і повністю забути вкрай складно.

– Якщо аналізувати той фатальний удар зі штрафного Владислава Кузнєчікова – ти не бачив момент удару чи не очікував такого польоту м'яча?

– У тому й річ, що і бачив, і очікував. Суперник підійшов до м'яча сам, а у нашому штрафному майданчику нікого не було. Мені з тренерської лави кричали, що це буде удар. Я і сам це розумів і готувався. Просто бувають такі траєкторії польоту м'яча, які просто дезорієнтують тебе. Трапляється, що м'яч під час руху змінює свій напрямок. У тому епізоді він, умовно кажучи, ще й впав. Не знаю, як це сталося. До мене після матчу Євген Буднік підійшов і сказав, що цей удар нагадав йому постріли Жуніньо Пернамбукану. Одного разу він так забив Віктору Вальдесу з "Барселони".

– Чи допомагає тобі те, що Андрій Тлумак у минулому був воротарем?

– Безперечно, ми чимало спілкуємося. До того ж ми діємо за незвичною схемою, дещо змінюємо її. Відтак, Андрій Богданович проводить багато індивідуальних бесід з усіма гравцями. Особисто мене він і підтримує, і пояснює. Стосовно воротарських аспектів Тлумак також підказує, але не так багато, адже у мене є Богдан Стронціцький, тренер воротарів.

– Ти, до речі, застав Тлумака і Стронціцького у якості футболістів?

– Чіткіше пам'ятаю на полі Андрія Богдановича. Пригадую, як приходив на матчі Ліги Європи, коли навчався у школі. Звичайно, я бачив його у справі. Вже тоді розумів, що це дуже високий рівень. Як ми тоді казали, команда майстрів.

"Грав на область і паралельно тренував дітей"

– Нещодавно у твоєму житті трапилася радісна подія – ти одружився. Чи можна назвати твою дружину однією з тих, хто допомагає впоратися з проблемами на полі?

– У нас такі стосунки, у яких ми намагаємося розповідати одне одному про все, що турбує. Одразу так домовилися – нічого не тримати у собі. Якщо щось болить, краще розповісти. Разом завжди легше долати проблеми.

– Тренерський штаб "Карпат" має у розпорядженні чотирьох класних воротарів. Найстаршим з них є 33-річний Максим Кучинський. Чи можеш ти підійти до нього за порадою?

– У нас справді дружний колектив. З Максимом я завжди можу обговорити речі, які мені цікаві. Якщо виникають якісь проблеми, я чогось не розумію… Завжди запитую і цікавлюся його думкою. У Кучинського більше досвіду і він чимало бачив у своєму футбольному житті. Майже перед кожною грою аналізуємо суперників. Когось з футболістів опонентів він точно знає і розкриває мені деталі: "Дивися, цей б'є так, у того сильний удар". Це суттєво допомагає і я вдячний Максу.

– У команді є людина, з якою ти тісно товаришуєш за межами поля?

– Я спілкуюся з усіма, поділу на групи немає. Можливо, трохи частіше з Іваном Лобаєм, адже ми однокласники. Можемо вийти у центр, погуляти. Або з Ігорем Богачем та Сашком Дударенком, з якими я грав ще за U-19 та дубль.

– Пригадуєш, за яких умов відбулося запрошення в аматорські "Карпати"?

– Я грав у чемпіонаті області, точніше, не те, щоб грав… Скоріше, шукав інші варіанти, крім футболу, якими я надалі міг займатися. Вважав, що з футболом не склалося, настав час змінити діяльність. Проте так співпало, що "Карпати" почали відроджуватися. Одного дня мені зателефонував Андрій Сапуга і сказав, що є нагода спробувати себе в аматорах. На ту мить ніхто не мав чіткої впевненості, треба було провести 8 матчів, а далі жодних гарантій ніхто не давав.

– Скільки часу ухвалював рішення?

– Андрій Михайлович попередив: "Відповідь потрібна сьогодні". Я перепитав: "У мене є 15 хвилин?" Саме стільки часу я думав. "Карпати" відіграють ключову роль у моєму житті. Це клуб, який всьому навчив мене. Я завжди готовий битися за ці кольори. Чи це триватиме місяць чи на довгий період – немає значення. Безперечно, я погодився і з цього все почалося.

– Ти згадував про завершення кар'єри. На чому планував зосередитися у майбутньому?

– Не кривитиму душею – бачив себе у тренерській діяльності. Коли грав на область, паралельно тренував дітей. Однак у фінансовому плані це важко назвати хорошою роботою. Я працював у ДЮСШ і отримував 1700 гривень. Пізніше з'явилася можливість спробувати себе за кордоном. Працював над цим варіантом понад рік, врешті-решт зміг поїхати у Китай, але однієї миті все змінилося через початок пандемії.

– Зараз, коли ти стабільно граєш на професійному рівні і тебе сміливо можна називати одним з найкращих воротарів Другої ліги, задумуєшся над тим, що відбувалося у житті відносно нещодавно?

– Звичайно, часто згадую. Коли я перебував без футболу, постійно думав, чи правильно я роблю. Футбол – це не просто гра, люблю його всім серцем. Так, я б залишався у футболі, але це зовсім інше. Щасливий, що все так склалося і я можу й надалі займатися улюбленою справою.

"Можеш тут бити вікна, а не у моєму класі"

– Ти народився у Дрогобичі. Пригадуєш своє дитинство?

– Футбол виник у моєму житті спонтанно, дещо курйозно. Випадково розбив вікно у своїй школі. Моя вчителька-класний керівник фактично за вуха привела мене у футбольну школу і сказала: "Можеш тут бити вікна, а не у моєму класі". Зазвичай так трапляється, що новачка на тренуванні ставлять "на браму". Я – не виняток. Відтоді більше не покидав ворота.

– В атаку ніколи не тягнуло?

– Голкіпери на тренуваннях часто вибігають у поле і починають "чудити", якщо використовувати сленгове слово. Усім подобається забивати голи. У дитинстві я теж інколи хотів бігти вперед. Навіть зараз, коли ми забиваємо, то всі польові гравці радіють, біжать разом святкувати. А ти воротар, тому маєш залишатися осторонь (посміхається). Хоча я отримую задоволення від того, що не даю забивати суперникам. Це теж важлива функція.

– У якому віці ти переїхав з Дрогобича до Львова?

– У 7-му класі. Я потрапив в УФК, отримав чудові умови для зростання і якісних тренувань. Пригадую складний відбір, нас було дуже багато. Мені пощастило пройти його. Спочатку були загальні тестування, а потім окремі оглядини у тренера воротарів.

– Гра якого кіпера тобі подобалася у дитинстві і чий плакат висів на стіні?

– Фанатів від голкіпера Мілана бразильця Діда. А на стіні, як і у більшості українських дітей, висів плакат Андрія Шевченка.

– Ти складаєш враження спокійної і розсудливої людини. Попри те розбите вікно, тебе важко уявити розбишакою. Тобі подобалося вчитися?

– Моя мама працює вчителькою. Тому перші чотири класи, поки я не записався на футбол, мама тримала мене у тонусі. Коли з'явився футбол, я менше уваги приділяв науці. Приходив ввечері після тренувань і сил зовсім не залишалося. Проте я не хотів бути нерозумним і завжди намагався читати та вчитися. Вважаю, що прочитати будь-яку книжку це дуже класно. Як мінімум, вона допоможе з розвитком словникового запасу.

– Зараз встигаєш щось читати?

– У дитинстві читав більше. Нерідко позичав книжки у сестри. Останнім часом читав автобіографії Мессі та Роналду. Мені, як футболісту, було цікаво.

"Ми не бачимо тебе у команді. Шукай собі новий клуб, ти вільний"

– У 20-річному віці ти вперше потрапив у заявку на матч Прем'єр-ліги. Що відчував, коли опинився на лаві запасних у поєдинку "Чорноморець" – "Карпати"?

– Не готового футболіста у заявку не візьмуть. Тому я розумів, що можу вийти на поле у випадку форс-мажору. Я мав хорошу воротарську школу. Особливо багато почерпнув від Володимира Журавчака. Цей тренер допомагав не лише у тренувальному процесі, а й в контексті психології. Парадокс, Журавчак не був воротарем, та він дуже успішно працював з голкіперами. Я почувався комфортно і відчував впевненість.

– Ти не дебютував у елітному дивізіоні і за кам'янську "Сталь", хоча багато разів перебував у заявці. Переймався цим фактом?

– Не скажу, що це була трагедія. Звичайно, хотілося дебютувати. Однак недавно Андрій Богданович сказав: "Є різниця, коли ти зіграв один матч і коли ти провів їх близько тисячі, як Сімінін". Мені ближчий другий варіант. Не просто одного разу вийти на поле, бо так випадково сталося і все. Якщо не дебютував, значить не був готовий, не дотягував до необхідного рівня. Сподіваюся, що у мене все вийде з "Карпатами".

– Навесні 2018-го ти підписав контракт зі "Сталлю". Чому залишив "Карпати"?

– Я не хотів їхати зі Львова. Просто на той момент керівництво вирішило це за мене. "Ми не бачимо тебе у команді і не розраховуємо. Шукай собі новий клуб, забирай документи. Ти вільний", – сказали мені. Звичайно, було сумно. Спочатку я тренувався з "молодіжкою", яку тренував Олександр Чижевський. Потім "Сталь" запропонувала варіант, який мене влаштував.

– Чим запам'яталася робота з Ніколаєм Костовим?

– На той час у "Сталі" була складна ситуація. Так, я не грав, але почерпнув для себе чимало. Костов – цікавий тренер, має свій стиль. Доволі часто згадував про "Карпати". Чому не склалося? Мабуть, через відсутність фінансування та належних умов: ми не мали бази, тренувальних полів. Жили і тренувалися в Бучі, під Києвом. Навіть вболівальників не мали, адже вони відмовилися від команди через переїзд з Кам'янського. Разом з тим, було вдосталь досвідчених виконавців, зокрема, Орест Кузик та Ігор Ощипко.

– У підсумку "Сталь" фінішувала останньою в УПЛ.

– Ми програли у Львові "Карпатам" 0:3 і фактично це стало початком кінця. На той час я не мав агента, сам шукав собі команду. Переважно знаходив такі варіанти, які не підходили: ні фінансові умови, ні завдання. Недарма колись казали: "Якщо залізеш у Другу лігу, то там і залишишся". Тому вирішив зробити паузу, втім вона затягнулася на півтори роки.

"Я приїхав в Ухань, а вже за три тижні почався жах"

– Давай детальніше про півторарічну паузу. Як тебе зустрів Китай?

– Життя диктує нам свої умови. Я змушений був щось вирішувати і кардинально змінювати своє життя. Спробував себе у тренерській діяльності, вирушив у Китай. Відверто кажучи, то був важкий період. Хоча спершу все складалося непогано. Кілька днів попрацював – робота загалом була нескладна. Там тренерство не зовсім типове, не схоже до нашого. Я працював з маленькими дітьми – 4-5 клас. Все було гаразд, поки не втрутився вірус. Далі почалася зовсім інша історія.

– З китайськими дітьми спілкувався англійською?

– У такому віці вони ще китайської добре не знали (посміхається). Однак я мав асистента, який перекладав з англійської на китайську. Я займався не лише з воротарями. Минуло два тижні, до мене підійшов директор школи і повідомив: "Нам не вистачає вчителів. Хочемо, щоб ти спробував навчати дітей англійської, наприклад, вчити казки, читати книжки". Я спробував пояснити, що приїхав туди виключно, як тренер.

– Не подіяло?

– Директор наполягав, тому я спробував себе, як вчитель англійської мови. Скажу відверто, це не моє. Володіння англійською – це результат шкільного навчання і спілкування з іноземцями в "Карпатах" та "Сталі". Також у дитинстві їздив на закордонні турніри, мені було цікаво спілкуватися з іноземцями. Тому певну базу мав. Плюс моя дружина Тетяна є вчителем англійської мови.

– З-поміж усіх варіантів для переїзду в Китай ти обрав Ухань – регіон, звідки почав своє поширення світом COVID-19.

– Я приїхав у це місто, а вже за три тижні почався жах.

– Коли ти зрозумів, що все серйозно?

– Як такої паніки, не було. Мій товариш-львів'янин мешкає там 4 роки, одружився з китаянкою. Одного дня він сказав мені: "Будь обережним, в Ухані закрили ринок, де продавали продукти тваринництва. Зараз там проводять біологічні дослідження. Щось погане відбувається, тому носи маску". Я не міг уникати скупчення людей, адже працював у школі з дітьми. Взагалі то була дивна ситуація – у Китаї відсутнє опалення. Навіть, коли падав сніг, то всюди були відкриті вікна та двері. Діти, які сиділи у класі в куртках та шапках, прибігали до мене і бралися за мою руку: "Можна погрітися?" Мій вчитель-асистент пояснював: "Вмикати опалення дорого".

– Життя у Китаї змінилося однієї миті?

– Спочатку люди намагалися просто відсторонитися від цієї проблеми, щось на кшталт, живемо далі, нічого не відбувається. Та одного дня, 24 січня, усе місто закрили. Ні заїхати, ні виїхати. Ти маєш сидіти вдома. Купив продукти чи ні –це нікого не хвилює. Практично я залишився відрізаним від світу. Далі почалося ще гірше – з метою обмеження пересування людям забивали дошками двері. Особливо це стосувалося іноземців. Я теж опинився в такій ситуації.

– Ти просто почув, що твої двері забивають?

– Пригадую, як одного дня не зміг відкрити двері, мене заблокували. У нас в месенджері була група "Українці в Ухані". Там ми обмінювалися інформацією, ділилися проблемами. У такі миті ти почуваєшся не самотнім, розумієш, що десь неподалік є твій земляк. Незважаючи на усі обмеження, паніки у мене не було.

"Мій раціон? Зранку вівсянка і в обід одне яблуко"

– Що було для тебе найдивнішим у ті дні?

– Дуже вразив челендж місцевих. У певну годину усі китайці почали кричати "Ухань дзяйо", тобто "Ухань, давай". Мовляв, борися з цим вірусом. На годиннику 22:00, а всі щось одночасно кричать. Це об'єднує і гуртує. Плюс я часто з вікна спостерігав за тим, як китайці борються з вірусом.

– В уханському полоні ти перебував наодинці?

– Моя дівчина Тетяна мала прилетіти 25 січня, тобто наступного дня після повного локдауну. Зараз я розумію, як добре, що вона не встигла приїхати. Не хотів би, щоб хтось переживав ті емоції, що і я. Коли згодом з допомогою українського посольства отримав доступ для виходу на вулицю, адже сильно потребував продуктів, мені почали приходити смс із запитами "Чому ти виходиш? Куди ти йдеш?" І я мав щось відповідати. Ух, це шалений контроль.

– Скільки часу тривала твоя блокада?

– Трохи більше чотирьох місяців. Пізніше я мав скачати спеціальну програму на телефон, ввести свої дані, місце проживання і отримати QR-код. Якщо хтось у твоєму будинку захворів, то твій код отримував червоне забарвлення – ти не міг вийти. Якщо поруч немає нікого інфікованого, то твій код зелений. Тоді виходиш з під'їзду і скануєш його. Підходиш до блок-посту і знову скануєш.

– Яким був твій раціон у період ізоляції?

– Зранку вівсянка і в обід одне яблуко.

– За увесь день?

– Так. Я старався багато спати. Так тривало майже два місяці.

– Ти страшенно схуднув?

– Почувався, ніби у в'язниці. Коли не мав, чим зайнятися, просто робив відтискання від підлоги. У той час для мене 50 відтискань це, ніби руки помити – елементарно.

"Вийшов у Києві з літака і передусім зітхнув на повні груди"

– Евакуація українців з Уханю нагадувала драматичний серіал. Як все виглядало зсередини?

– Як тільки виник шанс на повернення, я одразу записався. Сама процедура була доволі складною. На щастя, все вдалося подолати, проте біда все одно спіткала мене. Я приїхав у аеропорт, почав проходити сканери, які вимірювали температуру. Їх було 7 чи 8. На жаль, я та ще двоє людей не отримали доступ на борт. У мене зафіксували температуру 37,2°C. Цього не очікував ніхто. Нас троє залишилося у порожньому аеропорту. До четвертої ранку просиділи там. Пересуватися містом могли лише полісмени, пожежники та лікарі. Ми просто зависли у просторі.

– Майже, як герой Тома Хенкса у фільмі "Термінал".

– Так, тієї миті я теж згадав про той фільм і відчув себе його персонажем. На щастя, ми провели там лише ніч і українське посольство визволило нас. Нам одразу зробили тести, результати яких ми отримали наступного дня. Захворювання не підтвердилося, проте температура зберігалася. Якщо двоє моїх супутників повернулися у свої уханські квартири, то мене відправили у лікарню. Там я провів два тижні і чимало витратив на лікування. Китайська медицина зовсім недешева.

– Скільки всього тестів ти здав?

– Орієнтовно 10-12. Жодного разу я не отримав позитивного результату. Хоча у лікарні в мене діагностували пневмонію. Мені багато допомагали працівники посольства, навіть простим спілкуванням. Після лікарні мене відправили у готель на двотижневу ізоляцію. Далі я мав провести два тижні у квартирі.

– В Україну ти не міг повернутися?

– Авіасполучення закрили, нас назбиралося 60 осіб. Цього дуже мало для того, щоб відправляти спеціальний евакуаційний літак. Почали пропрацьовувати варіант з поверненням військовим літаком, який летів у Китай за масками та медичним обладнанням. Планували додатково встановити крісла, але це виявилося проблемою. Згодом нам повідомили, що згідно з правилами у військовим літаках поруч з товаром заборонено перебувати людям. Все завершилося згодом, коли до українців приєдналися кілька іноземців і спільними зусиллями нас вдалося евакуювати. Це було страшенно проблематично та дорого.

– Що ти відчув, коли прилетів на рідну землю?

– Вийшов у Києві з літака і передусім зітхнув на повні груди. Коли я отримав можливість виходити в Ухані на вулицю, то ми з товаришем пішли грати у футбол з китайцями. Це теж був ковток свіжого повітря. Я бігав у полі, а всі ми грали у масках. Це нереально важко. Чув, що кілька дітей у китайських школах здавали нормативи у масках. Організм не впорався з раптовим навантаженням після піврічного локдауну і кілька дітей померли.

– Випробування, які ти подолав, безумовно зробили тебе сильнішим?

– Хтось казав, мовляв, матимеш, що розповісти дітям. Насправді я б ворогу не побажав пережити те, що мені довелося пройти. Найважливіший урок з цієї ситуації, який я засвоїв – треба жити тут і зараз. Ти не знаєш, що трапиться через тиждень чи через місяць. У футбольному аспекті теж живу від гри до гри. Наступний матч для мене найважливіший у світі. Плани, вони повинні бути. Але я більше не заглядатиму далеко у майбутнє. Колись я думав – у 30 років маю зробити те і те… Тепер такого у мене немає. Звичайно, я хочу досягати висот з "Карпатами". Але спочатку я мрію про Першу лігу. А далі – побачимо. Крок за кроком на вершину.

Фото – Катерина Москалюк.

Любомир Кузьмяк, ФК "Карпати"