Із сектору – на фронт

"Було цікаво і страшно"

У дитинстві та юності вони всі втікали з дому.

Юрія Геруна на стадіон "Україна" привів дід. Це був бронзовий сезон 1997/1998 року. Сорок дві тисячі глядачів на трибунах і сенсаційна перемога "Карпат" над "Динамо", у якому зіркували Сергій Ребров і Андрій Шевченко. Але Юрія більше вабило не те, що відбувалося на полі.

– Я звернув на один сектор, що вирізнявся від решти, – пригадує він. – Якщо на інших трибунах люди весь матч лузгали насіння і кричали щось не до ладу, то там молоді хлопці постійно рухалися, вимахували шаликами та в один голос вигукували гасла. Пам’ятаю, як вперше побував на виїзді в Луцьку, вигадавши якусь історію для батьків. Фанатів набилося два автобуси, назад поверталися з розбитими вікнами – так нас зустріли волиняни. Тоді зрозумів, що це захоплення – надовго.

Тарас Целюх вперше побував на футболі на пів року раніше, на матчі з полтавською "Ворсклою". Його теж зачарувала фанатівська тусівка: марші, викрики, співи.

– Було цікаво і страшно водночас. Яке оточення у школі? Музика-бухлішко. Сектор – це зовсім інші люди. На перший виїзд – до Хмельницького – їхав, коли "Карпати" грали в Першій лізі. Авжеж, вдома нічого не сказав. Вже не згадаю рахунку, але точно пам’ятаю, що було весело. Місцеві, мабуть, вперше бачили стільки організованих фанатів. Був мороз, вони кидали в нас шматками льоду.

У родині Юрія Жеребецького футболом не цікавилися. Батьки привчили його до іншого захоплення – альпінізму. Щонайменше двічі на рік підіймався на кримські вершини. Втрапив на сектор, коли навчався у коледжі на комп’ютерного інженера. Покликали друзі, з якими займався спортом.

– Двіж, – так характеризує атмосферу матчів. – Подобалося перебувати в колі людей, для яких футбол – це не пляшка-курка, а щось більше. Наприклад, у школі я не дуже охоче вивчав історію. На секторі ми постійно влаштовували якісь перформанси з нагоди річниць історичних подій. Мені хотілося розуміти, про що йдеться – так читав в інтернеті про визвольні змагання, УПА, Голодомор.

Ці троє хлопців познайомилися між собою у 16-му секторі стадіону "Україна". Там вони вивчили гасло, яке тоді ще мало хто знав.

Знайомий противник

– Слава Україні! – вигукували фанати на стадіонах у 2000-х.

– Героям слава! – відповідали їм тисячі на майдані Незалежности в січні 2014 року.

Юрій Герун працював журналістом на місцевому телеканалі. Тарас Целюх відслужив у війську зв’язківцем, потім стежив за технікою безпеки в дитячому розважальному центрі. Юрій Жеребецький теж пройшов армію, відтак влаштувався продавцем-консультантом.

Майдан починався як мирний протест. Після перших смертей стало зрозуміло, що цим не обійдеться. Фанати добре знали свого противника – вже неодноразово стикалися з бійцями спецпідрозділу "Беркут" на стадіонах.

– Дехто думав, що з цими хлопцями можна розмовляти: носили їм квіти, грали на піаніно. Ми ж були в курсі, що для них діє тільки одна мова – мова сили.

– На виїздах на одного фаната могло припадати чотири "беркутівці", – каже Тарас. – В Луганську перед входом на стадіон нас ледь не роздягали – примушували знімати кросівки, вивертати кишені. У Сімферополі могли вдарити за те, що розмовляєш українською.

Тарас Целюх теж доєднався до табору на Грушевського, брав участь у сутичках разом з 14-ю сотнею. Востаннє приїхав до Києва після Ночі гніву у Львові. Майдан здавався чорним, попри все, він вистояв. Та це був тільки початок.

Штурм військкоматів

Першим добровольцем став Юрій Жеребецький.

– Сам пішов й інших змусив, – розповідають хлопці.

– Я прийшов до військкомату через кілька днів після того, як росіяни зайняли Крим. Там – черга, сотні чоловіків з сумками. Щоб потрапити всередину, простояв 15 хвилин. Працівники розгублені. Всіх охочих записували в журнал і обіцяли сконтактувати.

Юрію так ніхто і не зателефонував. Він пішов до військкомату вдруге, втретє. На початку травня сепаратисти зайняли Слов’янськ. Вирішив шукати бодай напівофіційний підрозділ.

– Якби щось сталося, щоб рідні могли доправити тіло й отримати компенсацію. "Їду в Київ", – розмито сказав батькам.

Вирушив просто з Майдану у складі батальйону Сергія Кульчицького. Два тижні підготовки, далі – Ізюм, де містився штаб АТО. Звідти їх гвинтокрилом переправили на трасу між Краматорськом і Слов’янськом, на допомогу десантникам. Там Юрій зустрів бійців запорізького "Беркуту".

– Раніше в нас були розбіжності, але тепер – один ворог, – сказав якийсь із них.

Тим часом Юрій Герун поїхав з підрозділом "Київ-2" у напрямку Волновахи. Стояли на блокпостах: виїжджали, стріляли, ловили сепаратистів, знаходили людей із посвідченнями депутатів "ДНР", скидали пам’ятники, які підлягали декомунізації.

– Мені цього було мало. Все думав: маю робити щось серйозніше. Тоді ще не знав, що справжньої війни вистачить на всіх.

Таку війну знайшов, коли перейшов до батальйону ОУН – саме під час зимових боїв за Донецький аеропорт. Тримали оборону в Пісках.

– Артобстріл стихав хіба що пізно вночі. Весь день насипали! Коли падає за три метри від тебе, стає лячно. Це триває секунд 30, але перед очима встигає пронестися все життя.

"Відчувати, навіщо це все"

Тарас Целюх також кілька разів ходив у військкомат – без результату. Вже хотів сам шукати добровольчий підрозділ, аж тут – дзвінок.

– Дуже хочете йти? – спитав чоловічий голос.

– Дуже.

– Завтра на 7 ранку будете готові?

– Буду.

Це був травень 2014 року. Тарас потрапив на свою армійську спеціальність – механік-телеграфіст у Яворові. Як і побратим, вважав, що це "не по-справжньому". Читав новини про загиблих. Просився, щоб перевели ближче до бойових дій. Нарешті в серпні вирушив у бік Луганська. Відтоді особливо запам’ятав волонтерів та склади їжі, які мали завдяки їм. А ще те, як їхню бригаду цілу ніч обстрілювали із трьох позицій.

– Вся техніка згоріла. В мене залишилися тільки броник, автомат, штани і кросівки.

Юрій Жеребецький пройшов Дебальцеве, двічі їздив з батальйоном "Львів" у Станицю Луганську. Покинув фронт, влаштувався на роботу, аж прийшла повістка. Тепер уже йшов за контрактом, на офіційну зарплату.

Тарас після повернення додому склав сесію в університеті. Сидіти вдома не міг. Разом зі знайомими з полку "Азов" став мінометником. Були на передку, слугували підкріпленням для морських піхотинців.

Хлопці служили в різних місцях і в різний час. Але постійно підтримували зв’язок, допомагали один одному.

– Досвід строкової служби не надто допоміг в умовах реальної війни, – каже Тарас. – Фронт – це не те, до чого можна бути готовим сповна. Інша річ – знати, що тебе тримає.

– Ми ж фанати, хлопці з Бандерштату, – додає Юрій Герун. – Ті принципи, які ми відстоювали на секторі, означають, що ми готові бути й на передовій змін: Революція, війна. Я боявся, як і всі. Це не дивно. Головне – відчувати, навіщо це все. Якщо не усвідомлювати мети, то легко зламатися.

Найважливіше питання

Юрій Герун продовжує працювати журналістом – тепер пише статті для закордонного військового журналу. Юрій Жеребецький пройшов курси програмування для ветеранів, влаштувався на роботу в IT-компанію. Організував біговий клуб, ходить у походи. Мріє колись знову підкорити кримські скелі. Тарас займається орендою квартир. А ще знайшов себе у волонтерстві.

– Під час однієї з ротацій мене попросили здати кров для доньки співробітниці. Відтоді робив це в кожну ротацію. Коли повернувся додому остаточно, створив волонтерську ініціативу. Є фейсбук-спільнота із трьома тисячами учасників, у якій регулярно публікуємо оголошення про потребу донорів. От нещодавно виклав такий допис. Через пів години товариш – Юрій Герун – вже був у центрі крови.

Ходити на футбол регулярно, а тим паче відвідувати виїзди, тепер немає нагоди. Але хлопці намагаються побувати на секторі бодай кілька разів на рік.

– Це не підліткове захоплення, яке можна перерости, – каже Юрій Герун. – Тут переплітається все: твій світогляд, твоя любов до спорту, спільна філософія, якої не знайдеш деінде. Якщо ти – фанат, то цей рух назавжди з тобою. Навіть якщо на якийсь час відходиш і не відвідуєш матчі. Ти знаєш, що раніше чи пізніше прийдеш і побачиш своїх, знову відчуєш атмосферу, як у дитинстві. Люди об’єднані не тільки м’ячем і футболістами на полі, а духом, любов’ю до свого клубу і свого міста, готовністю разом відстоювати свої погляди.

Юрковий дід, який привчив його ходити на стадіон, помер кілька років тому. Він часто чіпляв собі на піджак значок із цифрами "1969" – роком, коли "Карпати" здобули Кубок СРСР. Вдома любив співати "Черемшину", бо виконував її разом з іншими вболівальниками після фінального матчу в Москві. Коли лежав на лікарняному ліжку й чахнув від хвороби, питав онука тільки одне:

– Який рахунок?

Текст Ярослава Тимощук