Бруніньйо: щастя у Львові, тато-футболіст, поразка збірної 1:7, скейт, ліки від депресії | Розмова

Визнання вболівальників, техніка бразильців, тато-легенда

– Нещодавно ти отримав третю поспіль нагороду “Лева місяця”. Чи облаштував ти вдома куточок, де складаєш ці відзнаки, отримані від вболівальників “Карпат”?

– Так, звичайно. Я радий цим нагородам. Це все завдячуючи нашим вболівальникам, нашим фанатам. Одну з нагород я відвіз до Бразилії, а ще дві маю тут. Треба буде покласти їх у валізу, щоб взяти з собою, але наразі вони на своєму місці, на поличці – тут, у квартирі.

– Як думаєш, чому тебе настільки сильно люблять львівські вболівальники та обирають тебе найкращим гравцем?

– Я вважаю, що Україна історично приймала бразильців? І тут, у “Карпатах”, це не виключення. Я думаю, що вболівальники прихильно ставляться до бразильців, до їхньої гри. Гадаю, я також викладаюся, роблю свій внесок на полі, допомагаю команді.

– Крім того, що ти викладаєшся, ти робиш це ефектно, ти є прикладом “Joga bonito”. Для тебе важливо – грати красиво?

– Я пригадую своє дитинство у Бразилії. Для нас це було абсолютно звичною річчю – грати на вулиці, демонструвати дриблінг, шукати можливості для завершення атак. Іншими словами, це те, що вже закладено в ДНК кожного бразильця. І я думаю, що саме через це ідея “красивої гри” стала популярною у всьому світі. Я радий, що вболівальникам це подобається. На мою думку, саме так і треба грати у футбол – у такій легкій, розважливій манері. І я вважаю, що це також є й формою розваги, і що ті, хто за цим споглядають, теж отримують від цього насолоду.

– Чому бразильці мають настільки класну техніку?

– У контексті того, про що ти кажеш – про красиву гру і таке інше – мої виступи в Україні полегшила манера гри команди. Це все наш стиль гри, наш тренер, який дуже любить володіти м'ячем. Якби ми грали в той футбол, де би просто боролися за м'яч і просто закидали його вперед, я, напевно, не виділявся б так, як це є зараз. Гадаю, що це пов'язано з тим, як ми граємо, і це віддзеркалюється на іграх.

– Колись ти розповідав, що в одному з дитячих матчів забив девʼять голів. То був поштовх займатись футболом? Чи памʼятаєш, що це був за матч та інші деталі?

– Я не пригадаю, в якому році відбувся цей матч, але пам'ятаю, що був ще дитиною. Ми грали в більш розслабленій манері, без будь-якого тиску. Я продовжував грати, забиваючи перший, другий, третій голи. А коли вже забив дев’ятий, то зрозумів, що у мене є талант – він виходив за рамки тих дітей, які грали зі мною, і, мабуть, з того моменту я почав ставитися до цього більш серйозно. Я також повірив, що це може стати моєю професією і, власне, тим, чим я займаюся сьогодні. Це те, що найбільше мені до вподоби.

– Твій батько Бруно Гелено – легенда “Атлетіко Мінейро”. Чи залучав він тебе до футболу та наскільки значним був його вплив?

– Його вплив величезний. Я вважаю, що якби не тато, я б не був тут і не розмовляв би з тобою. Тут йдеться про виховання. Адже у Бразилії ті, хто грають у футбол, як правило, люди здібні, вони бідніші, і їм потрібен спорт, щоб досягти успіху в житті. У моєму ж випадку все було по-іншому. У мене завжди була чудова сім'я. Однак у якийсь момент я захотів здатися. Я дійшов висновку, що мені не варто піддаватися усім тим несправедливостям, які приносить футбол. І саме мій батько був тією людиною, яка підтримала мене найбільше. Він не дозволив мені цього зробити. Якби у мене не було тієї сімейної опори, яку я маю сьогодні, я б не став професійним футболістом. Тому що в Бразилії з цим дуже важко, дуже складно. Я мешкав зі своєю сім'єю, батько завжди ставився до мене добре, завжди настановляв мене. У багатьох випадках, коли я не хотів йти на тренування, він мене туди відводив. Та навіть не в багатьох, а кожного разу. І якби не тато, мене б сьогодні тут не було. Я був би в іншій професії.

– Наскільки ви близькі з батьком зараз і як часто спілкуєтеся?

– Я спілкуюся з ним щодня. Він дивиться всі наші матчі, ми багато з ним розмовляємо як до, так і після ігор. Він обожнює футбол. Тато дивиться всі тутешні матчі в інтернеті, щоб побачити можливих суперників: ігри “Шахтаря”, “Полісся”, “Інгульця” тощо. А українську мову він знає так, як я. На днях з ним трапилася курйозна ситуація. Буквально вчора він сказав мені, що дивився матч нашого суперника, “Чорноморця”. Тільки от виявилося, що дивився він поєдинок 2020-го року, а у його свідомості ця гра відбулася на минулому тижні. Тож він дуже цікавиться цим чемпіонатом, дивиться всі матчі. Що ж стосується його приїзду в Україну, то наразі це не на часі. Але я впевнений, що після війни, коли все буде спокійніше, він приїде. Я привезу його й сюди на базу.

Скейтборд, розгром від Німеччини, дебют у 18

– Крім футболу, в тебе є ще одна пристрасть – це скейтборд. Як часто ти катаєшся на ньому? І коли ти захопився скейтом?

– Наскільки я пам'ятаю, вперше я став на скейт, коли мені було вісім років. Я катався десь до 14-15 років і справді вірив, що буду скейтбордистом і зароблятиму цим на життя. Але в Бразилії скейтбординг лише зараз став вважатися професією. Раніше він був дуже маргінальним, а зараз це по-іншому. Я не дуже часто катаюся на скейті під час відпочинку, оскільки це екстремальний вид спорту, і я можу врешті-решт завдати собі шкоди. Але цікаво те, що коли мені було 13-14 років, моя мама, яка водила мене на треки в моєму місті, сказала: “Тобі треба обирати. Я не зможу водити тебе і на футбол, і на скейтборд. Тобі доведеться вибрати щось одне”. Тож я радий, що обрав футбол.

– Ти вмієш виконувати трюки на скейті?

– У мене навіть були відео на YouTube, але я не знаю, що з ними трапилося. Якось я видалив їх, але відтоді минуло вже багато років. Мені було, мабуть, 12 років, я тільки вчився робити трюки на скейті. Я завжди дивився відео на YouTube, чимало свого знімав, але, на жаль, все було втрачено у просторах інтернету, тому я не зможу показати вам цього. Але я все одно багато чого вмію робити. М'язова пам'ять хороша, я все пам'ятаю, але роблю це набагато гірше зараз, аніж було тоді.

– У Львові ти не катався жодного разу на скейті?

– Ні, у Львові, ні.

– Ти народився у місті Белу-Оризонті, яке у футбольному аспекті насамперед відоме матчем Бразилія – Німеччина на чемпіонаті світу 2014 року. Тобі було 14 років – де ти дивився цей матч? І пригадай свої відчуття після рахунку 7:1 на користь Німеччини.

– Я пам'ятаю як ми з батьками дивилися цей матч у вітальні. Пригадую, як Німеччина забила перший гол, і я був дуже засмучений, дуже злий. Я пішов на кухню, щоб перекусити, а коли повернувся, рахунок був 4:0 на користь Німеччини. Тобто я відлучився за рахунку 1:0, а коли повернувся, рахунок вже був 4:0. Тоді я запитав себе: “Чувак, що відбувається?” Я живу дуже близько до стадіону. Я дивився у той бік і запитував себе: та що ж там коїться? Для нас, бразильців, це був справжній шок. Для нашої історії – це була, як кажуть тут в Україні, катастрофа. Але так було… Це був не дуже приємний день для мене та й для будь-якого бразильця. Це був шок від різниці між футболом, у який грали в Німеччині, і нашим футболом. Я думаю, що відтоді бразильський футбол намагається прогресувати щодня.

– Ти дебютував у професійному футболі в 18 років. Чи памʼятаєш ти цей матч проти “Шапекоенсе”?

– Це був дуже, дуже щасливий день для мене. Це був мій перший професійний виклик. Чесно кажучи, я не очікував, що дебютую. Таке трапляється вкрай рідко, коли ти вперше потрапляєш в заявку. Я думав, що просто побуду на грі, але не вийду на поле. Тоді підійшов помічник тренера і сказав мені: “Якщо ти мені сьогодні знадобишся, ти готовий зіграти?” І я пам'ятаю, що дуже швидко відповів, що готовий, але насправді готовим я не був. Але це був дуже особливий день. Гадаю, це був найщасливіший день у моєму житті, це однозначно. Я не очікував цього, але коли я вийшов на поле, показав хорошу гру і продовжив свою ігрову кар'єру так, як я роблю це сьогодні.

Чутки про АПЛ, порада Дерека, жахливий старт

– Минуло кілька місяців і преса, зокрема, британська, писала про зацікавленість тобою “Челсі”, “Манчестер Юнайтед” та іншими командами. Як ти реагував на це?

– Я пригадую той день, коли, якщо не помиляюся, в Daily Mail, вийшла стаття про те, що шість англійських клубів стежать за мною і так далі. Я сприйняв це природно. Так, очевидно, я був дуже радий почути, що ці команди мною цікавляться. Однак тоді я не дуже розумів рішення мого клубу “Атлетіко” повернути мене назад до U20. Але як би там не було, це вже давно в минулому. Все склалося добре і цьому я теж радий. Найважливіше те, що я тут сьогодні, я пишу свою історію тут. І я дуже щасливий бути в Україні, грати тут у футбол. Це чудове місце. І я дуже щасливий.

– Ти грав разом з футболістами, які раніше виступали в українському чемпіонаті. Клейтон був у “Динамо” та “Атлетіко Мінейро”, Рафаель Форстер був з тобою в “Жувентуде”, а потім у “Зорі”. Також Дерек Фрейтас – твій друг, який був у “Металісті 1925”... Ти радився з ними, чи варто їхати в Україну?

– Звісно. Я багато з ними розмовляв, особливо з Дереком. Він дуже добре відгукувався про Україну і ще до того, як я отримав пропозицію від “Карпат”, він розповідав мені, як йому тут затишно. Йому дуже подобалося грати за “Металіст”. Він казав, що стадіон прекрасний, що поля хороші, що це спокійна країна, в якій можна розвиватися. Що країна дуже відрізняється від Бразилії, адже в Бразилії чиниться дуже великий тиск. Якщо ти програєш матч, то не можеш вийти з дому. Він сказав, що тут зовсім по-іншому. І це вже зародило в моїй голові думку, що якщо буде пропозиція з України, я можу її розглянути. І от коли вона надійшла, я поговорив з ним, і він сказав: “Чувак, ти можеш їхати, тому що це дійсно хороший варіант”. А щодо того, що країна перебувала у війні, то він поїхав, коли почалася війна, він був у Харкові, в епіцентрі подій, але навіть при цьому всьому, він сказав, що це чудова країна. Безумовно, це справило великий вплив на те, що я сьогодні перебуваю тут.

– Ти зіграв проти усіх команд УПЛ, крім “Лівого берега”. Які суперники тобі найбільше запамʼяталися?

– Я б виділив матч проти “Шахтаря”. То була моя перша гра, я не був на 100 відсотків адаптований до країни, до стилю гри, це була дуже складна гра. Та й останню гру проти “Шахтаря” теж відзначу. Я думаю, що це найкраща команда в чемпіонаті. Їхнє турнірне становище не зовсім цьому відповідає. Але я гадаю, що “Шахтар” і “Динамо” на сьогодні дійсно є тими командами, які перевершують інших. У них дуже хороші гравці. Більшість футболістів у збірній України – і це робить велику різницю на полі.

– Чи пригадував ти гру першого кола проти “Шахтаря”, коли виходив на недавній матч? Наскільки суттєва різниця між Бруніньйо тодішнім та теперішнім?

– Різниця величезна, колосальна. Сьогодні я більш пристосований до схеми гри, до стилю гри тренера, до того, що я повинен робити на полі, де я відчуваю себе найбільш комфортно, де, на мою думку, я можу створити найбільші труднощі для суперника. Це абсолютно різні речі. Та й різниця між першим та другим матчем становить чотири місяці, а Лупашко завжди давав мені багато впевненості навіть, якщо у мене був не те, що “не найкращий” дебют, це не так. Це був жахливий дебют. Він продовжував давати мені ігрову практику, і це те, що я потребував для того, щоб показувати сьогодні хороший футбол.

Ментальні проблеми, трансфер у “Боавішту”, щастя у Львові

– Ти дуже позитивна людина та часто усміхаєшся. У тебе взагалі буває поганий настрій?

– Щиро кажучи, у мене немає причин сумувати сьогодні. Я в хорошому місці, в місці, де я дійсно хочу бути. У моєму житті траплялися не найкращі епізоди. У мене була депресія, мені довелося приймати ліки. Я переживав не дуже приємні миті. Я навіть намагався накласти на себе руки. Але сьогодні я щасливий, я реалізував себе, я граю у яскравий футбол в країні, в якій хочу перебувати, я тут з дружиною, моїм маленьким песиком. У мене немає причин сумувати. Кожен день тут – це дуже щасливий день. Саме тому в мене завжди посмішка на обличчі. Дуже ціную те, що я тут.

– Ти дійсно колись хотів працювати в сфері психології?

– Гадаю, що на неї впав би мій вибір, якби я не став футболістом... Але я не думаю, що досяг би успіху в цій сфері у майбутньому. Однак немає сумнівів, що психіатрія та психологія були дуже важливими у певний момент мого життя, і це сфера, яка мені подобається.

– Це був важкий момент, коли ти почав шукати виходи зі складної ситуації та зацікавився психологією?

– Так, так, це було у 2021, 2020 роках. У мене був важкий період депресії, я мусив приймати ліки. Мене консультували психіатр і психолог. Це був складний епізод мого життя. Багато спортсменів у Бразилії дуже рано йдуть з дому, щоб здійснити свою мрію, щоб підтримувати сім'ю і грати у футбол. У мене було дещо по-іншому, адже я покинув батьківський поріг у старшому віці, коли мені було 20. І ті перші миті, коли я вибрався з-під батьківського крила, почав жити самостійно, я переніс не дуже добре. Я потрапив до клубу, де не мав багато ігрової практики, де я був вкрай нещасливий. Коли це сталося, мені довелося звернутися за допомогою до психолога і психіатра. І вони, безумовно, мені дуже допомогли. Я думаю, що у мене пробудилася, так би мовити, любов до цієї професії.

– Згодом ти ще далі поїхав від батьків та вперше перебрався до Європи. Чому тобі не вдалося заграти у португальській “Боавішті”?

– Коли я перейшов у “Боавішту”, клуб пережив, якщо не помиляюся, чотири трансферні бани і не міг оформити контракти. Здаєтьсяя, у “Чорноморця” нещодавно була схожа ситуація, але їм вдалося погасити заборгованість і тепер вони можуть підписувати гравців. “Боавішта” не змогла цього зробити. Саме тому я провів там близько півтора місяця, виключно тренуючись. Я був підписаний, але клуб не зміг мене заявити, і сьогодні я в “Карпатах”.

– Влітку завершується дія твоєї орендної угоди. Чи хотів би ти продовжити свої виступи в “Карпатах”?

– Так, так, я дуже щасливий тут і мої агенти – люди, які займаються моєю кар'єрою – знають це. Керівництво клубу теж це знає. Так, я хотів би продовжити свої виступи в Україні. Я розумію, що є проблема з тим, що я орендований в “Атлетіко” гравець. Але в будь-якому випадку, це вирішувати їм. Керівництво клубу, мої агенти – вони розберуться з цим питанням, а я просто буду зосереджений на своїй роботі на полі.